Читати книгу - "Зло не має влади"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Ритка взагалі далеко не дурепа. Але, як на мене, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забутим виявився навіть мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину, а вона радісно приймала її на вдячні вуха й сама щось розповідала, навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші. На мене Максиміліан взагалі не дивився.
На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.
— Присядемо? — він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава; на ній я розмовляла з Обероном і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.
І ось тепер — Максиміліан.
— Що ти зробив… у парку?
— Перетворив на блощицю того нещасного мобільника. На дуже велику блощицю, за вагою і розміром — один в один.
— Ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?
— Дещо можу, — йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. — Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.
— Ти в чужому світі…
— Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…
— І віддячив, — сказала я жовчно.
— Ну, пробач, — він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним — плюшевий зайчик, а не некромант. — Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.
Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом.
— Якщо ти настільки серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? — запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. — Якщо ти такий… крутий?
— Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б справедливо? Хіба це не правосуддя?
Я щораз більше впізнавала колишнього Максиміліана. Мені було незатишно поряд із ним на лаві.
— Що ти там казав… про Сарану?
— Ах, ти все-таки згадала… Королівству загрожує небезпека, причому цього разу — смертельна. Сотні тисяч вояків, верхи на стоногах, на чолі князь Саран, і, наскільки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.
— А воїни, варта? Армія Королівства?
— Ти ж бачила цю армію, — він поблажливо посміхнувся. — У Королівстві кілька десятків стражників. Це для мирного часу. У випадку війни солдатів доводиться набирати серед селян, ремісників, злодіїв, котрі бажають прославитися, та іншого наброду. Гарольд уже закликав під прапори всіх, хто здатен тримати зброю… Але що значить ця купка ополченців проти війська Сарани? Розумні люди розбігаються з міста замість того, щоб вийти на бій і неминуче загинути.
— Ти брешеш, — у мене пересохло в роті.
— «Брешеш» і «Не хочу вірити» — різні речі, Ліно.
— Я тобі не довіряю!
Він зітхнув:
— Отакої… У один голос із Гарольдом. Він теж мені, бачся, не довіряє і не шукає союзу зі мною. Він послав гінців до славного короля У йми Першого, бажає залучити його в союзники…
— Уйма — король?
— Звідтоді, як його татусь Охра Кісткогриз на смерть вдавився вареною ріпою.
У мене від серця відлягло — трішечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довіряла йому, як собі. Він людина надійна, хоч у минулому й людожер.
— Гарольд має рацію, — сказала я некроманту. — Уйма приведе підмогу! Людожерів… себто тих, що були людожерами.
Максиміліан тонко посміхнувся:
— От-от. Король Оберон свого часу пояснив їм, що людожерами бути негарно. А прийде князь Саран — і звільнить їх. Тобто пояснить, що вони мають право жерти, кого захочуть. І як гадаєш, на чий бік негайно ж стануть ці юрби?
— Уйма не дозволить.
— Звичайно. Тому Уйму з’їдять першим.
Був безвітряний серпневий вечір. Хлопчиська грали в настільний теніс — під ліхтарем, у плямі світла, можна хоч і цілу ніч цокати целулоїдним м’ячиком. Ромка із другого поверху сидів з гітарою просто на траві. Вікна світилися — люди прийшли додому, вечеряють… Усе таке мирне, буденне, скрізь так тихо…
— А Оберон? Ти сказав…
— Оберона немає в Королівстві.
— Чому?
— По качану! Якби він був на місці — думаєш, я б зважився по тебе йти?!
Я потрусила головою. Максиміліан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселі. Слід було зібрати думки докупи; я не маленька дівчинка проти дорослої людини — я маг дороги проти іншого мага, некроманта, у нас розмова на рівних, і я не дозволю збити мене з пантелику.
— Перше, — я взялася загинати пальці, — Оберон ніколи не покине Королівство без нагляду. Друге: якщо Оберон перебуває в іншому світі, в Королівстві зупиняється час. Третє: Гарольд-головний королівський маг, і він, коли Оберона немає, може приймати рішення без чужої підказки. Четверте: Уйма вірний союзник Королівства, а ти некромант, людина, яка не заслуговує на довіру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?
— Шосте: забула, як я тебе потім витяг?
Він, здається, розсердився. Мене це трохи заспокоїло: вічна його посмішечка дратувала, як рипіння заліза по склу. Коли він гнівався, то здавався молодшим. Зараз, у ліхтарному світлі, я розгледіла, що він не дорослий — ну, не такий дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повірив, що хлопець літ сімнадцяти може бути старшим оперуповноваженим. Напевно, Максиміліан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.
— Перше, — він дивився на мене спідлоба, — Оберона в Королівстві нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.
— Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!
— Ні! Зараз же я в іншому світі, а я став частиною Королівства, так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники — там час не тече. Коли ти будеш у Королівстві — зупиниться час тут, у тебе вдома.
— Я знаю.
— Всезнайко, — він гмикнув, — я прошу тебе про єдине: ходімо в Королівство. Сама все побачиш.
Відчинилося вікно в нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.
— Ліно! — здається, мама навіть розгубилася. — Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зло не має влади», після закриття браузера.