Читати книгу - "Українські народні казки"

— Ану, якої?

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений,—

Як од баби та од діда втік.

Так і од тебе втечу!

— Ану-ну, ще заспівай! Сідай у мене на язиці, щоб мені чутніше було.

От він і сів та й давай співати:

— Я по коробу метений,

На яйцях спечений…

А лисичка його — гам! Та й проковтнула.

ЦАП ТА БАРАН

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, йдіть собі, щоб вас не було у мене в дворі

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:

— Бери, баране, голову, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.

Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та й ідуть, коли бачать: горить вогонь.

— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли.

Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

— А, здорові, молодці!

— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.

Ох, там цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.

Цап і роздумавсь:

— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

От баран і приніс.

— Та не цю, а подай більшу! — каже цап.

Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають!"

От одйн вовк і починає:

— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:

— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:

— Ось піду лишень я, так я їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:

— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Ох, як роздумавсь вовк:

— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, уже а куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший, — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.

— От лягай, — кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились.

А цап та баран безпечно пішли та зробили собі курінь, та й живуть.

ТЕЛЯТКО, КАБАН, ПІВНИК, КАЧУР ТА ВОВКИ

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.

Каже баба:

— Завези, діду, в ліс.

Дід каже:

— Та лучче б викормили та зарізали б.

— Я не хочу, завези та й годі!

Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.

Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяв його кабан:

— Драстуй, голе телятко!

— Драстуй, кабане!

— Куди ти йдеш?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ходімо разом.

Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:

— Голе телятко і кабан, підождіть!

Підождали.

— Драстуй, голе телятко!

— Драстуй, півнику!

— Куди ви йдете?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ходімо разом.

— Ну, ходім.

Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:

— Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!

Підождали.

— Куди ви йдете?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ну, ходімо разом.

— Ходім.

Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:

— Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!

Підождали.

— Куди ви йдете?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ходімо разом.

Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.

— Кабане, давай будем хатку робить.

— Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.

Пішло воно. Пішло до півника:

— Драстуй, півнику!

— Драстуй, голе телятко!

— Гайда, будем хатку робить.

— Я не хочу, — каже півник, — я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.

Пішло голе телятко до качура:

— Драстуй, качуре!

— Драстуй, голе телятко!

— Давай будем хатку робить.

— Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.

Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:

— Драстуй, шило!

— Драстуй, голе телятко!

— Давай будем хатку робить.

— Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.

Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров в багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:

— Голе телятко, одчини!

— А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!

— Одчини, бо я тобі хатку розрию!

Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:

— Голе телятко, одчини!

— А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..

— Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!

Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:

— Голе телятко, одчини!

— А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..

— Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю!

Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:

— Голе телятко, одчини!

— А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..

— Одчини,