Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Лев, Чаклунка і стара шафа 📚 - Українською

Читати книгу - "Лев, Чаклунка і стара шафа"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лев, Чаклунка і стара шафа" автора Клайв Стейплз Льюїс. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 31
Перейти на сторінку:
дверцята, аби впустити трохи світла. Але їх теж годі було знайти! Це вже йому геть не сподобалось, він заметався навсібіч і покликав:

— Люсі! Лю! Де ти? Я знаю, що ти тут.

Жодної відповіді. Едмундові ж здалося, що його голос пролунав якось дивно — не так, як мав би у шафі, а наче на відкритому просторі. Він також несподівано відчув холод, а потім побачив світло.

— Слава Богу, — зітхнув Едмунд, — дверцята самі відхилились.

Він забув про Люсі і рушив на світло, яке, як собі гадав, лилося крізь відчинені дверцята. Проте замість того, щоб знову опинитись у порожній кімнаті, він виявив, що вибирається з-під густих ялиць на галявину посеред лісу.

Під ногами сухо рипів сніг, і гілки на деревах прогнулися під його вагою. Небо вгорі було блідо-голубе, яке буває лише погожого зимового ранку. Просто перед собою між стовбурами дерев Едмунд побачив, як сходить сонце — червоне і дуже ясне. Довкола ж — ні звуку, наче він був єдиною живою істотою у цьому лісі. Між гілок не виглядала жодна пташина, жодна білочка, а скільки сягало око, навсібіч простягався ліс. Едмунд здригнувся.

Тут він згадав, що шукав Люсі. І ще згадав, як діймав її «вигаданою країною», яка, виявляється, зовсім не вигадка. Едмунд подумав, що дівчинка має бути десь неподалік, і закликав:

— Люсі! Люсі! Я також тут. Це Едмунд. Відповіді не було.

«Вона гнівається на мене за те, що я їй наговорив», — подумав Едмунд. І хоча йому не хотілось визнавати, що помилявся, та ще менше він бажав залишатися сам у цьому дивному, холодному та безмовному лісі. Хлопець загукав знову:

— Гей, Лю! Вибач, що я не вірив тобі. Тепер бачу, що твоя правда. Виходь уже. І давай помиримось.

Відповіді, однак, не було.

— Ну геть по-дівчачому, — мовив сам до себе Едмунд. — Сидить десь тут і дметься, а вибачення прийняти не хоче.

Він знову озирнувся довкола і вирішив, що йому зовсім тут не подобається, і майже вирішив повертатись додому, коли почув, як десь далеко в лісі затенькали дзвіночки. Він прислухався: звук щораз наближався. І тут з лісу виринули сани, у які були запряжені два північні олені. Олені мчали дуже швидко.

На зріст вони були як шотландські поні, а хутро мали таке біле, що супроти нього навіть сніг здавався тьмяним. Крислаті роги, вкриті позолотою, коли на них падали сонячні промені, виблискували, мовби охоплені вогнем. Упряж була зроблена із яскраво-червоної шкіри і по всій довжині всіяна дзвіночками. Попереду на санях сидів гладкий гном, десь коло трьох футів на зріст, якби підвівся. Він правив оленями. Гном закутався в хутро білого ведмедя, а на голові мав червоний ковпак із довгою золотою китицею. Довжелезна борода спадала йому на коліна і слугувала замість покривала. А за гномом, на підвищеному сидінні, у санях сиділа ще одна постать, зовсім не схожа на кучера. Це була висока жінка, вища за всіх, кого Едмунд будь-коли бачив. Вона теж по шию закуталась у біле хутро. У правій руці вона тримала довгу позолочену палицю, а на голові мала золоту корону. На білому — не просто блідому, а білому як сніг чи папір, чи цукор-пудра — виду виразно виділялися яскраво-червоні вуста. Це обличчя вражало красою, але було горде, холодне і суворе.

Едмунд добре бачив сани, які мчали до нього, і чув перелив дзвіночків. Гном цвьохав своїм батогом і сани мчали, аж сніг порскав з-під полозок.

— Стій! — вигукнула пані, і гном шарпнув оленів із такою силою, що ті аж присіли. Тоді обтрусилися і стали, жуючи вудила і важко сопучи. У морозному повітрі віддих, що виривався з їхніх ніздрів, валував як дим.

— Ти що таке? — спитала пані, пильно розглядаючи Едмунда.

— Я… я… мене звати Едмунд, — відповів Едмунд, трохи зніяковівши. Йому не подобався погляд, яким вона його міряла.

Пані нахмурила брови.

— Хіба так звертаються до королеви? — спитала вона, ще прискіпливіше розглядаючи хлопця.

— Прийміть мої вибачення, Ваша величносте, але я не знав, — відповів Едмунд.

— Не знав королеви Нарнії? — вигукнула вона. — Що ж, скоро ти дізнаєшся про нас. Але, повторюю, що ти таке?

— Даруйте, Ваша величносте, — сказав хлопчик, — що Ви маєте на увазі? Я ходжу до школи — ну, ходив, бо зараз у мене канікули.

Розділ 4. Рахат-лукум

— Але що ти таке є? — знову спитала королева. — Може, ти гном-переросток, що відрізав собі бороду?

— Ні, Ваша величносте, — відповів Едмунд. — У мене ще нема бороди. Я хлопчик.

— Хлопчик! — вигукнула вона. — Хочеш сказати, що ти син Адама?

Едмунд стояв, не кажучи ні слова. Він був дуже збентежений і не розумів, що означає це запитання.

— Я бачу, ти бовдур, хоч ким ти іще є, — вела далі королева. — Відповідай мені врешті, доки я не втратила терпіння: ти людина?

— Так, Ваша величносте.

— Але як, скажи, ти опинився у моїх володіннях?

— Вибачте, Ваша величносте, я потрапив сюди через шафу.

— Через шафу? Нічого не розумію.

— Я… я відчинив дверцята шафи і відразу опинився тут, Ваша величносте.

— Гм, — мовила королева радше до себе, ніж до нього, — двері. Двері зі світу людей! Я чула колись про таке. Все може пропасти. Але він один і з ним неважко буде впоратися.

Сказавши це, королева підвелась зі сидіння і глянула Едмунду просто у вічі. В її очах при цьому запалахкотіли іскри. У цю мить вона змахнула паличкою. Едмунд відчув, що королева збирається зробити щось жахливе, проте не міг навіть пальцем ворухнути. Коли ж хлопець уже було подумав, що геть пропав, вона, здавалося, змінила своє рішення.

— Моє бідолашне дитя, — заговорила вона зовсім іншим тоном, — бачу, ти замерз. Підійди-но і сядь біля мене, я вкрию тебе мантією і ми собі поговоримо.

Едмундові зовсім не сподобалося це запрошення, але заперечити він не зважився. Хлопець виліз на сани і сів біля її ніг, а вона закутала його полою своєї хутряної мантії, ще й підіткнула з боків.

— Може, вип'єш чогось гарячого? — спитала королева. — Хочеш?

— Так, будь ласка, Ваша величносте, — відповів Едмунд, у якого зуби цокотіли від холоду.

Королева десь зі складок мантії видобула малесеньку плящинку, яка виглядала так, немов була виготовлена з міді. Витягнувши руку, королева нахилила плящинку і з неї на сніг, поряд із саньми, вилилась краплина якоїсь рідини. Едмунд бачив, як вона зблиснула у повітрі, мов діамант. Коли краплина упала на сніг, почулося шипіння, а далі з'явився коштовний

1 ... 4 5 6 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лев, Чаклунка і стара шафа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лев, Чаклунка і стара шафа"