Читати книгу - "Fata Morgana"

На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель.

***

Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг її кружились кури i сокотали, до-поминаючись їжi. На призьбi лежала розгорнена книжка.

- Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином…проганяла їх Гафiйка.Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобi давала їсти. Вам тiльки аби їсти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню, по-дурному трiпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий смiливий, як Марко, ти не дав би своїх дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн каже… Вiн каже… Та що ти тямиш, ти нiчого не розбереш… Бо коли б ти був розумнiший, ти побачив би, що й люди такi, як кури… Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чого смiєшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собi, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай рiжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть… бо вiн орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, i староста, i навiть тато нападаються… а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який вiн добрий, Марко мiй… за те його парубки й дiвчата страх люблять… i слухають… А ти куди, проклятий? Агуш! бач - наслiдив на книжцi! Що менi Марко скаже, як побачить на нiй пiвнячi слiди? Скаже: пiвень бiльше начитав, нiж ти… Ну, тепер усi гетьте, агуша, бо менi треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай i воно загляда в книжку, хай i воно читає… Ну, разом!..

***

З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни. Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надiї хлiборобiв в'яли, тим бiльш Андрiя опановували мрiї про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так Андрiєвi снилась фабрика. Часом вiн схоплювавсь серед ночi i спросоння, з якимсь жахом в голосi, питав Маланку:

- Був свисток?

- Який свисток?

- Ну, фабрика свистала? - сердився вiн.

- Опам'ятайся… то тобi в головi свище, по ночах товчешся…бурчала сколошкана Маланка, позiхала, зiтхала i не могла заснути до рання.

Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на руїни, щось обмiрковував, прикидав, вираховував. Потому бiгав по людях, розпитував, пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змiненi i бiльш рiшучi, вiн радiв, хвалився Маланцi i вiрив. Навiть до своїх звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав їх.

Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало знайти якусь роботу. Трави погорiли, по економiях бiльш не наймали. Приступаючи до печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в неї за Гафiйкою - таке молоде, єдина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свiжу паляницю. Андрiй рiдко звертав увагу на страву - голова його була запрятана фабрикою - але часом i вiн одсовував нiзчимну юшку i починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радiстю i жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.

В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки i навiть тiкав од другого, проте доволi було якоїсь дрiбнички - i злiсть тiпала обома, немов пропасниця.

Одно iх єднало - це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку.

- А ти ж що, плюнув йому межи очi? -допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо.

- А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! їй-богу!-хвалився Андрiй.-Таке вигадав!..

***

- Ти що тут робиш?

Маланка витрiщила очi i зупинилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i вiн осмiхався непевним, придуркуватим усмiхом. Маланка приступила до печi, одсунула горнятко i зазирнула в нього.

- Ти рибу вариш? - поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла.

Андрiй метнувся на мiсцi, засунув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався.

- Чуєш, Гафiйко, вiн рибу варить!..скрикнула Маланка.

В голосi її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м'ясо.

- Здурiв! здурiв! Їй-богу, здурiв…-кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi.

Вiдтак зупинилася перед Андрiєм, сплеснула руками i, не розтуляючи їх, видивилась на його здивованими, повними обурення i жаху очима.

Вiн рибу варить! Лина, що спiймав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав пановi! Ой, свiт кiнчається! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй рибу ловить. Вони нiколи не з'їли ще бiльшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив!

Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрiєвi в спину при булькотi горнятка та потрiскуваннi сухого труску.

Андрiй намагався обернути все в жарт.

- Не скигли, стара, сiдай та попоїж рибки. Нема м'яса, як свинина, нема риби, як…

I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки.

- Трiскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу варить!

Андрiєвi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хотiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались.

Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв заглушити жiнчине голосiння.

А Маланка лютувала. Опрiч того, що її