Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Ескорт у смерть 📚 - Українською

Читати книгу - "Ескорт у смерть"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ескорт у смерть" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 31
Перейти на сторінку:
години уперед. Й цьому не було ані ради, ані пояснення. Вона прокидалася й більше не могла заснути. Зазвичай заварювала міцну каву й вешталася своєю однокімнатною затишною квартиркою, обмірковуючи плани на день. Відносний добробут і спокій так само не приносити задоволення, як і колишнє напівжебрацьке існування у штаті науково-дослідного інституту. Тоді майже вся її зарплатня завбільшки п'ятдесят «умовних одиниць» йшла на утримання цієї затишної однокімнатної «хрущовки», яку вона недавно приватизувала. Можна було б переїхати в один з центральних районів. Але у самому центрі жили її батьки, і такий переїзд міг означати одне: їхні постійні візити з багаточасовими розмовами на теми моралі. Марина це могла витримати не більше одного-двох разів на рік. Дівчина намагалася відвідувати родичів якнайрідше. Картала себе за це, завжди приносила дорогі подарунки й умовляла себе не сперечатися з ними. Але це було понад її сили. Усім своїм нинішнім життям Марина намагалася довести самій собі, що випросталася з-під гніту їхнього виховання, густо замішаного на цитатах класиків, конспектуванні творів Шопенґавера та статей Добролюбова. «Помри, але не давай поцілунку без кохання!» – цитувала мати, розмахуючи черговим томиком чергового різночинця. «Людина – це звучить гордо!» – вторив їй батько. І, вже не помічаючи доньки, вони розпочинали довгу полеміку про «історичний контекст» і роль у ньому «маленької людини»… «Ми не від світу цього! – зітхав батько. – Ми – аристократи духу, і нам байдуже, на якому дивані ми спимо!» Усе це здавалося Марині штучним. Щосуботи, попри дисидентську зневагу до утіх тілесних, батьки разом ходили на стихійний м'ясний ринок, купували яловичий ошийок, аби ритуально накрутити з півтора кілограми фаршу, щоби вистачило котлет на весь тиждень, до наступної суботи. Якщо Марина за чимось і сумувала, згадуючи дитинство, так це за тими «м'ясними» суботами, коли дивовижна простота існування не затьмарювалася псевдонауковим флером, і духмяний фарш, здобрений цибулею, часником та різними спеціями, здавався їй вінцем творіння рук людських.

Коли їй виповнилося двадцять, вона, збрехавши батькам, що вступає у «громадянський шлюб», вирвалася із родинного гніздечка. Але те, що зустріло її поза його межами, здалося таким же штучним. Особливо після двох невдалих спроб створити сім'ю не за канонами того, що вона бачила в рідній домівці.

…Сьогодні, так само, як і вчора, Марина заварює каву. Тепер вона не визнає ані розрекламоване «Нескафе», ані гранульований світлий «Якобе». У неї в шафі – велика, кілограмова банка доброї голандської кави зі складною назвою. Банку їй подарувала Дана Вячеславівна. Заварювання кави о шостій годині ранку перетворилося для Марини на священнодійство. За вікном – сірий осінній ранок, вулиці майже порожні. Марина дістає свою улюблену філіжанку з репродукцією картини Далі й розігрує чергову сцену зі свого ненаписаного роману: «… Вона вижила, хоча рана від влучного пострілу малого вбивці зяяла чорнотою. Вона відламала бутон зів'ялої троянди й встромила його в дірку у грудях. Так її випадкова смерть виглядала естетичніше…»

Кава в турці скипіла й бурий капелюшок піни виповз на поверхню. Марина налила її у філіжанку, додала трохи перцю і хвостик гвоздики. Вона завжди пила каву, зручно вмостившись у кріслі перед вікном, – розглядала перших перехожих. Зазвичай то були жінки – у темних куртках, у пухнастих мохерових беретах. Вони стрімголов долали ненависні метри до тролейбусної зупинки й викликали у Марини почуття невимовного жалю. Вони поспішали до своїх щоденних галер. Вони й не здогадувалися, що десь на теплому березі, повз який вони курсують, як покинуті командою човни, є казино, боулінг, сауни, тренажерні зали, косметичні салони, шейпінґ, шопінґ, дансинг, мартіні «Б'янко», Лазуровий берег, соки «фреш», піцца з анчоусами, парфуми «Кендзо», коньяк «Мартель», лангусти, мідії, шкампії й нарешті – чоловіки, які одним порухом руки здатні кинути до їхніх стомлених ніг у стареньких капцях увесь блискучий мотлох світу.

Саму Марину вже давно нічого не дивувало. Коли вона помітила цю ваду вперше, то навіть розхвилювалася. Невміння дивуватися нагадувало якусь страшну, ще не відкриту лікарями, хворобу. Перші її симптоми Марина відчула років п'ять тому, коли вийшла з літака в Амстердамі. До того вона не бувала далі від туристичного табору на Дагомисі. Вона була певна, що відкриття іншого світу справить на неї неабияке враження. Але… Вона вийшла з літака в розкішний аеропорт так, ніби робила це щодня. Простір, довгий горизонтальний ескалатор, вітрини магазинів, особливий запах парфумів та тістечок сприймались як щось буденне. Марина зайшла у першу-ліпшу кав'ярню й ламаною англійською мовою замовила «кафі» й «дабл коньяк». Колись вона мріяла про таке. Заплющувала очі й уявляла, ніби все це відбувається насправді. А коли сталося саме так, вона сиділа байдужа й спокійна, усім своїм розслабленим виглядом ніби промовляючи: «Ну то й що?»

Європа нічим її не вразила. Вона безпомилково натискала потрібні важелі в готельних покоях, аби відрегулювати воду, відчинити вікно або купити в автоматі банку пива чи газету. Вона швидко навчилася посміхатися перехожим і вітатися з мешканцями готелів. Вона споглядала дивовижні витвори мистецтва у найвідоміших галереях і цим просто констатувала факт свого перебування в тій чи тій країні. А головне – не напаковувала в торбинку, як це робили інші, безкоштовні готельні джеми, вершки та шампуні. Світ, до якого вона так мріяла потрапити в юності, нічим не вразив її. Й Марина захвилювалася. Мало ж бути щось, що змусить отямитися й уголос висловлювати емоції…

Вона навіть почала пишатися собою, цитуючи Сковороду, – світ так само не упіймав її у свої солодкі тенета. І вона почала розставляти їх сама. Бодай на своїй службі у Дани В'ячеславівни.

Марина п'є каву. Й мимоволі позирає на зачинені дверцята кухоної шафи. Навіть крізь них вона бачить гарну пляшку коньяку, до якої затялася не торкатися. Затялася з учорашнього вечора, замкнувши дверцята й заховавши ключ у керамічний високий глечик, що стоїть над плитою. «Я – трішечки… – умовляє себе Марина. – П'ять крапель – у каву… Будь ласка!» «Ні!» – відмовляє їй внутрішній голос. «Забирайся під три чорти! – спалахує Марина й перекидає глечик, ключ падає на підлогу. П'ять заповітних крапель перетікають у філіжанку. Тепер їй зовсім добре. Можна збиратися на роботу.

* * *

Телефонний дзвінок підняв Дану о дев'ятій. Чоловік, як завжди, залишив слухавку радіотелефону казна-де, й Дана, ледве розплющивши очі, забігала по квартирі, відшукуючи, звідки лине настирливий звук. Слухавка виявилася на кухні під купою вчорашніх газет. Дана натисла кнопку:

– Алло!

Звонив охоронець із прохідної. Дана не одразу зрозуміла, що він їй говорить і Іванові,

1 ... 4 5 6 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ескорт у смерть», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ескорт у смерть"