Читати книгу - "Любові полум’я"

— Добре, — з полегшенням видихнула Віола. — Дякую, що передзвонили.

Зграбна жагуча брюнетка кішкою пройшла у ванну і стала під гарячий душ. Хотілося зігрітися від холоду і тремоло в грудях.

Цівочки води лагідно оповивали її смагляве і все ще пружне тіло, стікаючи долі. Навіть після народження доньки Віола не втратила своїх дівочих форм. Невисока, з акуратними опуклостями, вона була схожа на витвір великого скульптора, якому ніби не старчило матеріалу. І він усі свої задуми втілив у зменшеній формі. Натомість, не пошкодував фарб і усіх їх відтінків для завершення образу своєї Галатеї. Каштаново-шоколадне в’юнке волосся обрамлювало овальне, злегка рум’яне обличчя з рівним благородним носом. Чорні, як терен, звабливі очі скоса визирали з-під двох чітких, розкинутих крилами брів.

Перше враження по собі Віола завжди залишала двояке, навіть парадоксальне: магнетично приваблива молода жінка, однак, здавалося, неприступно пихата. Та це було лише перше враження. Цим вона не допускала у свій світ чужинців. А ті, хто пройшов випробування часом і її інтуїцією при подальшому знайомстві, завжди були спантеличені Віолиною щирою і доброзичливою натурою.

Парувала вода, парували її думки. Хотілося заритися у подушку, накритися пуховою ковдрою, заснути солодким сном немовляти і… прокинутися легко і радісно, як-то було донедавна.

«Треба терміново з кимсь поговорити!»… схопилася за рятівну ідею бідолашна. Загорнула волосся у традиційний рушниковий тюрбан на голові і, накинувши на себе нагрітий на батареї махровий халат, набрала номер подруги.

— Привіт, Катю! Ти маєш для мене час? — заговорила благальним тоном.

— Зараз у мене пацієнт, Віоло. Трапилося щось серйозне? — психолог за фахом, відразу розпізнала її стурбованість.

— Я не знаю. Ти мені потрібна, — ніби заклинаючи.

— Зрозуміло. Віолко, приїжджай десь так за дві години. Потерпиш?

— Якраз добре. Дякую, Катрусю.

— Ну, цілую тебе. Тримайся, — і відімкнулася.

Поки вони говорили, Віолі було легше. Вона, ніби вхопилася за звичну теплу буденну річ, яка не тривожить і не турбує. А тепер її знову оповила тягуча туга.

Вона вставила у CD-плеєр оперний диск «Тоски» Джакомо Пучіні і ввімкнула його майже на повну потужність. Жоден інший твір із її багатої колекції класики не зміг би так точно відтворити глибокий психологізм її душі.

Віола почала збиратися. Ненароком зачепила стос книг і альбомів. Один з них випав. Весільний… Підняла і розкрила. Вона. Така ще юна і він — зовсім хлопчина! «Тепер так рано не одружуються. І правильно роблять». А ось, він дивиться на неї із невдоволенням. Чому? Адже це — весілля. А… пригадала: шампанське з келиха лише відпила (горло боліло), а йому довелося бокал спустошити до дна. Не любить цей напій досі. Але вже тоді не міг приховати свого буркотливого характеру. Та Віолина наївна молодість сподівалася, що це минеться.

А ось, світлини з хрестин Орисі, їх любої донечки, Віолиного сонечка. Здається, що то було недавно. А вже майже п’ять літ минуло! Яка вона тут манюсюпусенька. І Андріян безмежно щасливий, цілує Віолу. Так хотів доню… І куди це все поділося? Чому десь дорогою літ розпорошилося це відчуття щастя?

З динаміків зазвучала арія Тоски. Віола заслухалася, а в її очах зблиснули сльозинки… Та за кілька хвилин мить жалю до себе опанувала і зазбиралася до колєжанки.

Катерина винаймала офіс у центрі міста. Без недоречних новомодних ремонтів, зайвої побутової техніки. Це було затишне, майже домашнє приміщення. Мало на меті не вводити людину в оману своїм блиском, а внести у її неспокійний світ дещицю умиротворення і гармонії. Налаштувати клієнта, чи то пак, пацієнта на відверту, щиру бесіду з професіоналом.

— Привіт, прима, — ніжно пригорнула до себе подругу Катя, коли та, засніжена, впустила в офіс морозний Дух.

— У мене повністю хвора голова! — замість привітання поскаржилася Віола.

— Ото вже мені новина! — зіронізувала психолог і посміхнулася. — Гільйотина чи таблетка аспірину?

Подруга Віоли була шанувальницею і послідовником, так званої, гештальт-терапії. Найсучаснішого методу вирішення проблем, закутого у просту квінтесенцію — «тут і зараз». Його основний аспект полягав в актуальності. Аналізуючи людину через п’ять сфер її життєдіяльності: фізичну, духовну, емоційну, раціональну і соціальну, створювався її цілісний образ. Тоді проблеми, що турбували вирішувалися значно простіше. Дякуючи цьому методу, Катя налагодила стосунки зі своєю мамою. До цього не могла здійснити зближення багато років поспіль! Завдяки йому також стала успішним практикуючим психологом.

— Каву будеш? Чи може чай?

— Давай чай, Катрусю, — здавалося байдуже кинула Віола, скидаючи куплену ще на гастролях у Канаді штучну, але ефектну шубу під леопарда.

Катрусею подруга ставала тоді, коли було дуже зле, або надто добре. Взагалі, Віола, як і будь-яка актриса, вміла приховувати поганий настрій на людях. Та, коли емоції зашкалювали, допомагали тільки бесіди з Катею. Вони завжди спілкувалися не як психолог і пацієнт, а як звичайні подруги.

— Як відсвяткували Андріанів День народження? — почала здалеку Катя.

— Відсвяткували, — якось скрушно відповіла. — Жаль, що ти не змогла прийти.

— Робота, вибач. Хто був?

— Були усі. Навіть, прийшли ті, кого я взагалі вперше бачила. Але то таке, — і видихнувши, додала: — Він ходив за мною, як мале дитя. Буквально переслідував.

— Хто? Віктор?! — перепитала подруга, перебуваючи у курсі всіх останніх перипетій її життя.

— Так! — здивовано наголосила, наче це і не міг бути хтось інший.

— Той, що?! Ти ж йому симпатизуєш, — байдуже кинула Катря.

— Так, але це вже було за межею. Народ косо дивився і пошепки глузував.

— То нехай. Подумаєш!

— Катю, це — через край. Я його попередила, що не роблю маленьких ремарок.

— І він зрозумів?! — усміхаючись, здивовано підійняла брови Катя.

— Ще б пак! Відповів, що і не мав на меті нічого такого.

— Ну, от і добре. А ти дарма розхвилювалося.

— Я не через це, — прошепотіла, опустивши свої довгі смоляні вії.

— Тебе що, це теж зачепило?! — Катря витріщила очі на Віолу.

Між подругами зависла тиша.

— Я ж кажу: хвора на усю голову, — раптом розридалася Віола.

— О, Боже! Зачекай, що ж ти так бурхливо реагуєш? Таке буває. Ну, то що поробиш. Це — життя. Я взагалі здивована, що це з тобою аж тепер сталося.

— Чому?!

— Ти — дуже емоційна і темпераментна, до того ж ще й творча особа, — посміхаючись, щиро відповіла Катя.

— Я себе завжди контролюю і не розмінююся на усілякі рефлексії, — пояснила Віола.

— А Віктор — ду-уже достойний варіант, — прицмокнула Катерина.

— Варіант?! — вибухнула Віола. — Про що ти говориш? Який, к бісу, варіант?! У мене сім’я і він теж не одинак, між іншим.

— А шлюб — не щеплення