Читати книгу - "Муссоліні"

екс-революціонера та гарібальдійця, очільника реакційного й авторитарного уряду, – була дуже популярною не тільки серед активістів, що непримиримо боролися за народження «нової Італії» на хвилі ідеалів і принципів, піднесених лідерами Рісорджименто[9], а й серед тих, хто вважав ці ідеали та принципи недостатніми у передчутті очікуваного національного визволення. В своїй статті від 29 березня 1911 року Луіджі Ейнауді згадував – із буржуазно-ліберальних позицій – про «дикунів», що здатні «подолати будь-яку перешкоду» та «повести за собою натовпи»25. Апелювання в імперіалістично-популістському дусі до «нової аристократії», до «героїв і державних діячів», здатних відтворити велич Італії, очікування «людини, навколо якої наше політичне життя перегрупується та знову крокуватиме героїчним маршем»26, – усе це перебувало в центрі політичної діяльності Альфредо Оріані, великого шанувальника Кріспі й Кардуччі, прихильника міфічно-героїчного тлумачення традицій Рісорджименто. Спираючись на своє вчення про політичну психологію, націоналіст, прихильник Джоберті й антипарламентаризму Сципіон Сігеле теоретично обґрунтував ідею «геніального деспота», здатного підкорити та приборкати натовп. Наприкінці XIX століття вже пролунало пророцтво Д’Аннунціо – підхоплене згодом націоналістами Коррадіні в антидемократичному ключі – щодо воскресіння батьківщини під очільництвом «героя» («того, хто має прийти»)27, тобто «войовничої та домінуючої людини»28, за висловом Клаудіо Кантелмо, головного герою роману «Діви скель». У 1895 році поетеса-соціалістка Ада Негрі такими словами охарактеризувала свого робочого – «нову людину» (юнгеріанця ante litteram[10]): Могутній він був. Обличчя, від думи бліде, шляхетно піднеслося в гордому вчинку. На бронзовій шиї, вільній від тягаря: Шия бика, грудь дикуна, Погляд й вимова сміливця [...] Чеканна хода переможця, що в світлі крокує рішуче. І серце сказало мені: чи не він справжній дуче? 29 

Не менш символічними є вірші, які в 1912 році з’явилися в антології поетів-футуристів: 

Двері в домівках своїх відчиніть, заповніть їх світлом бенгальських вогнів, ніч засліпіть – хай минає, біжіть до мети! Ваш дуче чекає, Піднесений величчю часу30. 

У романі «Леммоніо Борео» Арденго Соффічі стимулом для подвигів головного героя є «прадавній образ людини долі»31. І цей герой – напівшахрай, напівсквадрист за десять років до появи фашизму, інтелектуал і дрібний буржуа з поглядами в стилі Страпаезе[11] – в певний момент залучає до своїх пригод Богая Торелло на прізвисько Кинджал (Zaccagna), якого тосканський митець подає «античним воїном [...], героєм»32. Урешті-решт, тема «нової людини» знайшла наукове підґрунтя в працях Гаетано Моска та Вільфредо Парето, засновників політичної ідеології Італії та теоретиків елітизму.

Коли Муссоліні з’явився на національній політичній сцені – демонструючи не тільки політичну рішучість, абсолютно не притаманну верхівці ліберальних кіл, а ще й неабиякі організаційні здібності та безперечну політичну інтуїцію, – зовсім невипадково саме на ньому поступово зосередились очікування тих, хто прогнозував соціальну революцію, і тих, хто підтримував настання нового етапу італійської політики та прагнув морального й політичного відновлення нації. Це дозволяє зрозуміти появу в 1912 році навколо Муссоліні майже пророцької аури, яка лише посилилася після захоплення влади в результаті кривавого внутрішнього конфлікту. У 1921 році, на початку громадянського протистояння між сквадристами та соціалістами, письменник і ліберальний політик Джустіно Фортунато з гіркотою констатував почуття, що поширилося в італійському суспільстві післявоєнного періоду: «Як буває в моменти величезної небезпеки, всі [...] волають про пророцьку появу Чоловіка (з великої літери), який зможе врешті-решт привести країну до ладу»33. В очах багатьох такою людиною став очільник фашизму. Через деякий час у листі до Еудженіо Ацімонті від 17 липня 1923 року, тобто після приходу до влади чорносорочечників, той-таки Фортунато майже в унісон думкам, що вже тривалий час вистигали в політичній культурі країни, охарактеризував Муссоліні так: «Кондотьєр п’ятнадцятого століття, чоловік – нарешті після цілої низки легкодухих нікчем»34. Думка вочевидь навіяна фашистською публіцистикою, як і слова, написані в 1923 році журналістом Гвідо Подрекка, екс-соціалістом, що згодом приєднався до фашистів: «Беніто Муссоліні – не просто людина, а саме та людина. Той, на кого чекає Нація, розшматована міжусобними бійками»35. Власне, за таких політико-історичних обставин, які піднесли Муссоліні на вершину влади в результаті довгого та кривавого перехідного процесу в політиці, народився й укоренився один із найбільш стійких і довготривалих варіантів міфу про нього, що відіграв рішучу роль у підтримці режиму з боку більшості італійців: міф про Муссоліні як державного діяча, спостережливого посередника та талановитого тактика, здатного використовувати слабкі сторони друзів і противників, подеколи взірця стійкості, іноді прихильника компромісу. Саме цей варіант, порівняно з іншими образами дуче, продемонстрував найбільшу міць, впливовість, проникливість і надовго залишився в масовій культурі нашої країни, адже його вкорінення припало на той час, коли в широких громадських колах (не тільки серед помірних політиків) поширилася думка, що він був тією людиною, якій можна довіряти і яка покладе край періоду величезного безладдя та невпевненості. Муссоліні став Головою ради у 39 років, але за своїми плечима вже мав десятирічний політичний досвід. Згодом він неодноразово демонстрував своє відчуття реальності та почуття міри; рішуче боровся із супротивниками та стримував найвідчайдушніших прихильників. Країна була втомленою, виснаженою, прагнула спокою. Як скаже згодом Бенедетто Кроче, на початку своєї урядової кар’єри Муссоліні виявився «нестримним, навіть несамовитим простолюдином, в якому, проте, була щирість і любов до батьківщини»36. Загалом, саме та людина, яка могла витягти Італію з років кризи та насильств.

Міф про Муссоліні як «нову людину» – спершу в італійському соціалізмі, а відтак в інтервентистському та фронтовому русі, – як харизматичного лідера для прихильників не тільки соціальної революції, а й національного прориву закріпився зрештою в певних політичних і культурних середовищах, що залишалися під міцним впливом (хоча й у різний спосіб) особистості, політичних якостей, інтелектуального завзяття майбутнього диктатора. Інших рис (і це не дивно) набув міф про Муссоліні за фашистської доби, коли «міф» перетворився на «культ», а «муссолінізм» став власне «дучізмом».

Насамперед треба зазначити, що йдеться