Читати книгу - "Селище на озері"

Це був сліпий Ходжа, оповідач, казкар, найкращий співець у селищі. Осліп він від хвороби очей, але добра пам’ять його, дзвінкий голос і музикальне чуття лишилися, як і раніш.

Жодне свято в селищі не проходило без його участі. Він розповідав старовинні казки про древніх богатирів, удачників-мисливців, про першу родоначальницю Ку-Піо-Су — Орру, про дружні й ворожі зустрічі з жителями лісу. Морок пойняв його очі, та улюбленою лишилася його билинна розповідь про світлих братів — Сонце і Місяць, про те, як вони разом ходили шукати наречену. Старі й малі любили Ходжу, усміхалися, коли зустрічали його.

— Не можна убивати! Недобре буде. Не дам його убивати! — кричав Ходжа, б'ючи палицею об землю.

— Стривай, Ходжа! — сказав Мандру, і обличчя його проясніло.— Мандру не дасть убивати! А ти йди краще собі. Йди, йди! Не заважай! Іди розмовляй зі своїм озером!

Ходжа замовк, ніяково усміхнувся, повернув до виходу і слухняно побрів до берега, постукуючи палицею та щось бурмочучи собі під носа.

Тоді, як він пішов, деякий час усі сиділи мовчки. Сам Мандру замислено дивився на полум'я вогнища.

— Як же бути? — озвався нарешті Піжму.

— Наказуй! Що звелиш робити?

Старі чекали, що скаже Мандру, але Мандру мовчав. Лише губи його ворушилися, немов задумані в серці слова не виходили назовні. Нарешті Мандру заговорив:

— Настане весна, побіжать струмки-потічки. Затріщить крига. Понесе Уомі річка. Вибрати потрібно найкращий човен. Покласти зброю, лук, стріли, палицю, горщик з водою і доброї риби. Вранці візьмете сонного. Зв'яжіть пасками, принесіть у човен і нехай пливе. Захоче річка — собі візьме. Її воля. Не захоче — викине на берег.

Мандру знову заплющив очі й більше не промовив ні слова. Голова його почала хилитися. Він ліг боком на ведмежу шкуру і став дихати тим рівним диханням, яким дихають уві сні.

Діди підвелися й тихенько, один по одному, зігнувшись, почали вилазити через низький вихід.

Того року снігу випало багато. Люди Ку-Піо-Су, побоюючись повені, переселилися з острова в прибережні землянки.

Коли крига на річці почала тріскатись, діди пішли до човнів, що стояли на березі. Вибрали найкращий човен і почали ладнати його до відправки.

Усе було зроблено, як наказав Мандру. Човен спорядили, як споряджають для небіжчика, виряджаючи його в країну тіней. Усе робили мовчки, і ніхто, крім дідів, не знав, хто збирається в дорогу.

Звечора річка прорвалася в озеро, що колись було з'єднане з її руслом, і зламала кригу. На ранок озеро перетворилося вже на довгий річковий рукав, яким, кружляючи, пливли крижини.

Над ранок до землянки, де тулилася родина Суего і Гунди, прийшли діди і зв’язали Уомі. Йому наказали лежати смирно, потім покликали чоловіків і звеліли нести в човен.

Гунда, плачучи, бігла за ним. Всі селищани густою юрбою посунули до берега. Уомі поклали в човен і довго чекали, поки прийде Мандру. Після прощальних слів голови мисливців човен зіпхнули в воду, і бурхлива річка підхопила його.

Так почалися дивні пригоди цього хлопчика з Ку-Піо-Су.

Минуло чотири роки, як Уомі поплив з весняною повінню. Потроху люди почали вважати його померлим і, як це завжди буває, стали забувати.

Не забувала про нього ніколи лише Гунда. Уомі часто снився їй ночами. Вона прокидалася, відчуваючи його тепленьке тільце біля своїх грудей. Бачила його малюком, що купається на білій обмілині разом з іншими дітьми, і мисливцем, який стріляє з лука.

Багато часу збігло відтоді. Суего помер. Його розірвала ведмедиця. Діти підростали. Старий Мандру став іще старіший. Дні пролітали за днями, а Гунда все чекала. Як і того самого пам'ятного ранку, Гунда вийшла на південний край острівця, щоб глянути в далеку озерну гладінь. Вона виходила сюди майже щодня. Їй усе здавалося, що ось-ось із-за завороту зарослого берега раптом з'явиться його човник. Вона чекала Уомі і цього ранку. Вуста її, як звичайно, вимовляли його ім'я.

Уомі встав, тільки-но почало пригрівати сонце. Свіжа роса ще блищала на траві. Уомі скинув одяг, збіг з берега і, здіймаючи бризки, кинувся у воду.

Купання освіжило Уомі. Він відчув новий приплив сили. Одне бажання охопило його: швидше, швидше побачити матір і рідне селище!

Він хутко зібрав пожитки й хотів уже зштовхнути на воду довбанку, коли нараз нова думка зупинила його. Річка в цьому місці була дуже звивиста. Вона робила тут кілька великих колін. Потрібно було близько двох діб, щоб добратися річкою до Ку-Піо-Су.

Уомі рвався додому й вирішив іти туди сухопуттям, просто лісом.

Він перекинув човен у густих заростях верболозу, сховав під нього жердину й весело і швидко піднявся на високий берег. Край яру, яким він спускався вчора, знайшов знайому з дитинства стежку.

Стежку цю проклали зубри ще з незапам'ятних часів. Ходили нею й інші звірі. Виводила вона до ручаю, що впадав у озеро саме навпроти селища.

Уомі швидко закрокував стежкою зубрів. Спочатку майже біг, перестрибуючи через повалені дерева. Попереду він раптом почув тріск гілок. Це кинулися врозтіч лосі з лосятами, і Уомі встиг помітити, як темно-бурі спини звірів майнули й зникли в хащах.

Коли він ішов випаленою блискавками галявиною, на узліссі він раптом помітив величезного головатого звіра. Темна борода у нього звисала до землі, короткі криві роги виглядали з-під купи хвилястої шерсті.

Велетень ступив уперед і спинився. Він втупився хижими очима в постать людини, яка насмілилася стати на його шляху. Зубр стояв без усякого страху. Уомі бачив, як білки його очей почали наливатися кров'ю. Копитом передньої ноги горбатий бичок підкинув угору суху землю.

— Не гнівайся, Рогатий Господарю! — сказав Уомі.— Уомі пропустить тебе. Він не займе ні тебе, ні