Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

— Дивіться, дивіться! ..

Він вказував пальцем на берегову кручу, під якою вони стояли.

Там в густому буреломі звалившихся з вершини берегового карнизу сухих дерев, ворушилося щось темне. Скоро гострі очі мисливців роздивилися молоденького хумму, який застряг головою серед товстих стовбурів. Він потрапив туди, коли впав вниз з високого берега. Це було те саме слоненя, яке так необережно розпустувалася, коли стадо хумм проходило по краю урвища.

Слоненя впало головою на купу бурелому і переломило собі спинний хребет. Він ще рухав вухами і хоботом, але це були вже останні, передсмертні руху.

Швидкими стрибками мисливці добралися до слоненяти, перелазячи зі стовбура на стовбур і розчищаючи собі дорогу серед хащ засохлих, знівечених гілок. Один бік маленького хумми був сильно обідраний, і уламок гілки глибоко встромився йому між ребрами.

Оглушивши слоненяти міцними ударами по голові каменем з гострими краями, Ніздря взявся вістрям свого списа розширювати його рану. З рани тонкою цівкою побігла темна кров. Ніздря підставив зроблену з берести черпалку і набрав теплої мамонтової крові. Випив до дна, не відриваючись, і передав черпалку Уллі. Молоді мисливці взяли приклад з Ніздрі.

За повір'ям, життя молодого хумми увійшло в них разом з кров'ю. Тепер вони всі троє озброїлися крем'яними ножами і збиралися вже вирізати собі по шматку ще теплого м'яса, як раптом чийсь сердитий окрик змусив їх здригнутися.

Високо над собою, на самому краю урвища, вони побачили огрядну напівголу людину. Одна тільки вовча шкура охоплювала його стан. Довге волосся пасмами розсипалося по плечах. Волосатий чоловік махав сучкуватою палицею.

— Наші хумми! - кричав він, розмахуючи руками. — Наші хумми! Чуже м'ясо! Погано ганятися за чужою їжею!

Волосатий кричав і верещав щосили і люто погрожував палицею.

— Це Куолу. Це він пустив вітер на хумм, - прошепотів злякано Вовча Ніздря.

Мисливці відскочили геть від слоняти і швидко збігли вниз, на піщану терасу. Зуби в них цокотіли від страху. Куолу нахилився, підняв із землі каменюку й жбурнув її з висоти на мисливців. Вовча Ніздря упав ниць на пісок і обома долонями затулив голову. Ао і Улла зробили те ж саме. Так лежали вони нерухомо, відкинувши набік зброю і припавши обличчям до землі.

Куолу ще й далі кричав. Він жбурляв каміння, погрожував, що не дасть їм спіймати жодного звіра, що зіпсує їм будь-яке полювання.

Мисливці відійшли вбік і знаками показували розгніваному Куолу, що відмовляються од своєї несподіваної здобичі.

— Глядіть мені, глядіть! Не бачити вам більше хуммів, ні старих, ні молодих...

Він виразно махав руками в тому напрямку, куди йшли хумми, і зловтішно реготав, показуючи на північ. Мисливці оглянулись, і тепер їм стало зрозуміло, чого реготав Куолу. Мамонти вже ввійшли у воду і почали перебрідати річку. На тому березі простелилась широка заплава. Річка в цьому місці була широка, але мілка. Вода слонятам сягала лише до черева. Вони сміливо ступали за матерями, і все стадо спокійно переходило. Вряди-годи хумми зупинялися, щоб напитися вдосталь і побризкати з хоботів на спину собі чи іншим. Напившись і скупавшись, стадо почало виходити на протилежний берег. Мисливці стежили, як хумми лінивою ходою віддалялися в глиб заливних лук. Вони обережно пробиралися між озерами та грузькими болітцями, порослими зеленою осокою.

За широкими луками, далеко на півночі, бовваніла вузька смужка синього лісу. Хумми прямували туди. З кожним кроком їхні тємні туші все меншали й меншали, поки з величезних тварин вони не перетворилися на ланцюжок рухомих комашок.

Куолу набридло дивитися на стадо, що віддалялося. Він перестав реготати, нахилився й знову жбурнув каменюку.

— Сердитий,— мовив Улла й несміливо глянув на Куолу.

— Краще ходімо додому,— сказав Ао.— Нічого немає.

— Матерям їсти треба. Старим, дітям хто принесе їжу? Матері матерів потрібна їжа,— додав Ніздря.

Треба було домовитися з Куолу, щоб іще більше не розгнівити його. Якщо вони підуть забороненою дорогою, він може зіпсувати будь яке інше полювання. Не можна було й думати про домівку, поки не матимуть якоїсь великої здобичі. Мисливці вирішили йти далі новими місцями, до того ж проти вітру. Звірі чуткі, і якщо до них долинає людський дух, вони ховаються і втікають.

Щоб задобрити страшного Куолу, Улла приклав руки рупором до губ і закричав:

— Куолу! Куолу! Хумми пішли, не треба нам хуммів. Бери собі слоня. Візьми здобич. Ми підемо. Пощастить — принесемо жирний шматок і Куолу.

Куолу посміхнувся, мовчки махнув рукою, і мисливці рушили далі.

Чому ж такий страшний був для мисливців Куолу? Звідки цей страх, це полохливе бажання задобрити його?

Куолу стали боятися відтоді, як він тут оселився. Він був з роду Вуррів, тобто Ведмедів. Стійбище містилося на відстані кількох днів ходи, на березі притоки Великої річки. Вурри жили в курних землянках, схожих на глибокі нори, на схилах річкових берегів. У кожному стійбищі жив окремий рід. Основою роду були жінки-матері. Вони були господинями землянок, займалися чаклунством, знали багато заклинань і замовлянь: від зубного болю, від різних хвороб, від нападу звірів.

На чолі кожного роду стояла найстаріша, найвправніша і найшановніша з чаклунок. Її вважали наймогутнішою серед усіх. Всі інші діставали чаклунську силу тільки від неї. Її вважали прабабусею всього дитячого та юного населення.

Жінки зі своїми дітьми, підлітками та дівчатами становили напівосіле населення стійбища. Чоловіки-мисливці вели напівкочівне життя. Вони то з'являлися, то знову зникали. Цілими днями, іноді тижнями блукали вони, шукаючи здобичі, і, коли щастило, приносили її для всіх.