Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

— Чес каже, що то не через моє золоте волосся. Каже, в мені є якась таємниця, яку знають лише мої батьки.

Королева мовчала.

— Мені кепсько, — сказала Янтарина. — У мене немає подруг, немає свободи, мене ніхто не любить… Король не любить мене. Я відчуваю, що просто йому потрібна. І я… хочу піти з замку, та мене не випускають.

— І не випустять, не сподівайся, — сказала королева гірко. — Я залишуся тут до смерті, а ти — навічно.

— Як це? — не зрозуміла Янтарина.

Королева похитала головою.

— Цю таємницю не зможе відкрити тобі жодна людина. Ти маєш сама дізнатись її: підслухати або прочитати. Знайди чарівний літопис королівства. З нього ти дізнаєшся більше, ніж хотіла б. — Королева замовкла.

— Дякую, — сказала Янтарина.

Королева витягла щось із широкого рукава й простягла Янтарині.

— Хутчіше сховай, — наказала вона. — Пов'яжи її на голову, коли тебе виведуть під місяць, і твої коси не вберуть місячного світла.

— І перестануть рости? — зраділа Янтарина. Королева ледь помітно кивнула і пішла від віконця. Янтарина саме встигла сховати материн подарунок у рукав, як увійшла Альма повідомити, що принцесі час іти.

За вікном ішов дощ. Мама й тато сиділи біля каміна і складали мозаїку. Віктор лускав горіхи. Вероніка фарбувала нігті яскраво-червоним лаком. Ванда сиділа на підвіконні й дивилася, як гнуться верхівки тополь і як стікають дощові патьоки по шибках. Уся родина зібралась біля вогню у вітальні. Дощовий недільний день. Нудно не було, проте й весело також.

«От якби в мене була сестра, — подумала Ванда, — ми б зараз сіли разом малювати або нанизувати намистини. Або могли б зробити одна одній гарні зачіски, поназаплітати кісок.

Або самі, без мами, спекли б справжнісінький кекс з родзинками. Чи розглядали б колекцію поштівок, надісланих родичами й друзями протягом останніх ста років. Чимало цікавих справ для двох, а самій робити нічого не хочеться».

Ванда й далі сиділа за шторою і зітхала.

Грюкнули вхідні двері. Загомоніли голоси, заляскали мокрі парасолі, і до вітальні зайшли бабуся з дідусем та прабабуся з Котиком. Бабуся й дідусь мали власну кондитерську, тому в гості завжди приходили з двома величезними кошиками солодощів: тістечок, цукерок, шоколаду, печива.

Прабабця теж з'являлася не з порожніми руками. Вона любила дарувати всім корисні дрібнички зі своєї антикварної крамниці. І от тепер вона вручила татові записник у старовинній світло-шкіряній оправі, мамі — розписну круглу бонбоньєрку, Вікторові — набір літографій, Вероніці — срібну каблучку.

Ванда не отримала нічого. Вона промовчала, хоча дуже здивувалась: адже завжди прабабця для неї припасала особливі, загадкові речі.

Мама принесла чай і каву, і всі зібралися довкола столу, дістали з бабусиних кошиків тістечка, горіхові рулетики, вафельні трубочки з кремом.

— Мало не забула, — сказала прабабця. — Вандо, для тебе дещо є. Котик допоміг мені донести: вона тяжка…

Хлопець зашурхотів пакунком і витяг велику, в темно-червоній оправі зі срібними кутиками книжку.

— Яка давня! — захоплено вигукнула мама.

Книжка мала цупкі жовті сторінки, стрічечку-закладинку, а замикалася замочком із посрібленого металу. Замикалась, як скринька, на ключ.

— Це мені? — сказала Ванда. — А що в ній написано? Казку?

— Там і малюнки є, — мовив тато. — Яка витончена ручна робота. Зараз такої не придбати.

Увечері Ванда забралася на ліжко. Горіла лампа під оранжевим абажуром, на ковдрі лежали яблуко й шоколадка. Ванда відкусила яблуко й розгорнула книжку на першій сторінці.

Круглий білий місяць яскраво світив на садочок, замок і найвищу башту, і на принцесу Янтарину, яка стояла біля заґратованих дверей на відкритому майданчику, просто неба й місяця. Кожної повні Янтарина сиділа під місячним світлом на маленькій лавиці. Але сьогодні, щойно король замкнув двері й пішов, Янтарина витягла з рукава те, що дала їй мама. Це була м'яка напівпрозора золотава хустка, сплетена з волосся королеви. Янтарина покрила нею голову, і принцесі видалося, ніби хтось тоненькими пальцями гладить і перебирає її волосся.

Аж ураз тихий голос покликав її. За дверима-ґратами стояв Чес.

— Що трапилося з твоїм волоссям? — запитав він.

— А що? — Янтарина хотіла було зняти хустку, але та щезла.

— Воно більше не золоте і не блищить!

— Не знаю, мені не видно в темряві, — мовила Янтарина. — А чого ти не спиш?

— Захотів тебе побачити. Не проженеш?

— Залишайся, — знизала плечима Янтарина. — Розкажи мені дещо. Мама… королева сьогодні згадала чарівний літопис королівства. Ти знаєш щось про нього?

— Я чув казки про те, що в давнину кожне королівство мало чарівну книжку. Це літопис, у якому записано найважливіші події в житті країни. Думаєш, казки не брешуть? І насправді існує така книжка?

— Вона існує. Схована десь у замкові. І ми мусимо її знайти, — сказала Янтарина.

— З неї ми довідаємось, чому тебе всі бояться, — мовив Чес. — Слуги різне патякають, не знаєш, чому й вірити.

— Що патякають?

— Та про тебе тільки німий не говорить. Є що обговорити. Хоча б твоє золоте волосся, яке що більше стрижеш, то швидше воно росте. А ще кажуть, ти якось упала в річку й пролежала годину під водою, і не дихала, а коли тебе витягли, ти ожила й пішла собі. Кажуть, ти відьма.

— Неправда! — вигукнула Янтарина. — Чесе, ти ж мій друг, чому ти так кажеш?