Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

Коли захворіла його єдина донька, студентка-третьокурсниця Оленка, Михайла саме не було вдома — їздив у село допомагати тещі, яка вже мало не на ладан дише. Як і всі селяни, вона ніяк не могла розпрощатися з чималеньким господарством. Бо свято вірила, що поки порпається на городі, клопочеться коло свиней та птиці, то й жива та здорова. Хоча скільки вже того здоров’я у сімдесят шість?! Коли літа починають ламати крижі й суглоби, віддячуючи тяжкими болями за всі ті тисячі гектарів буряків та іншої городини, які їй довелося просапати, виростити й зібрати впродовж усього тяжкого колгоспного кріпацтва, Варка дзвонить у Київ зятеві, аби той приїздив допомагати. Тоді вона ніби й погоджується розпрощатися з господарством та перебратися жити до столиці. Бо ж і зятеві треба допомогти ростити онуку, яка зосталася сиротою після раптової загибелі матері, і самій вже не гріх відпочити та відігріти старечі кості на городських перинах. Але щойно болячка відпускала, стара знову заводила своєї: «А що ж то люди скажуть, як я покину хазяйство? Й так уже дивляться як на ледацюгу, що продала корову». І хоч старій іноді аж до болю кортить скуштувати свіженького, парного молока, вона не наважується попрохати когось із сусідок, щоб продали. Соромно. А ще Варка боїться, що дочка, яка живе у Полтаві, назавжди від неї відцурається.

Раніше часто бувала у матері. На ціле літо привозила дітей, кілька разів провідувала їх, не забуваючи запакувати багажник «Волги» всілякою городиною та ягодами на консервацію. Восени, забираючи до міста дітей, так запаковувалася на зиму картоплею й іншою городиною, що навіть витривала Волга ледь волочила обважніле пузо по сільських горбках та баюрах. А тоді ще перед Різдвом навідувалась до мами на свіжину. Відколи Галинині дівки повиростали, їздить лише двічі на рік: по городину і за свіжиною. І так їздитиме, поки стара мати при хазяйстві. Вона ж не в Михайла бере, а у мами. Та ще й виказує клятому зятеві так, ніби в ній жодної години не квартирувала совість: «Добре вам живеться! Якихось сорок кілометрів від села. Їздите, коли треба, на все готовеньке. Та й берете свіженьке: літом — з городу, зимою — з погреба!». Так, ніби це не він, Михайло, з весни до самих морозів увесь вільний час горбиться на тому городі, вирощуючи все, що тільки може вродити український чорнозем! Ніби не він купує й вигодовує тих поросят, курчат, гусенят, каченят та індичат!

Цього разу тещу скрутило добряче. Другий тиждень не злазила з печі. Хіба що попрохає допомогти спуститись на долівку, аби сходити до вітру. І увесь цей час Михайло майже не відходив від хворої. Ще, дякувати Богові, хоч за таке й гріх дякувати, теща злягла на самі святки, коли майже на два тижні зачинилися усі столичні установи й Михайлові не довелося відпрошуватись з роботи. Коли ж він повернувся додому, застав доньку в такому стані, що зразу ж кинувся викликати швидку допомогу.

— Не треба швидкої, — благально прошепотіла дівчина, яка навіть говорити не могла. — Я вже викликала. — І вона розповіла, що ще днів з десять тому, коли він тільки поїхав, у неї розболілося горло. Цілий тиждень дитина намагалася лікуватись самотужки. Але всі відомі засоби не допомагали. Хвороба прогресувала, Оленка не могла вже не те що їсти, а навіть ковтати питво. На виклик з поліклініки прислали стареньку бабусю. Здавалося, її виписали з того світу на підмогу місцевим медикам на час епідемії.

— Ви працюєте? — Поцікавилася бабця, оглянувши горло пацієнтки.

— Навчаюсь, — перемагаючи біль прошипіла, а не проказала Оленка.

— Сьогодні в інституті були?

— Так сесія ж.

— Якщо лікарняний не потрібен, то навіщо ви мене викликали? — Обурилася лікарка.

До ранку Оленці стало зовсім зле. Настільки, що довелося викликати швидку. Лікарі, які прибули через дві години, щось вкололи, аби полегшити хворій страждання і звеліли збиратися в лікарню. Поки їхали, горло трохи відпустило. У ЛОР-відділенні Центральної міської лікарні, куди доставила хвору швидка допомога, саме святкували Різдво. Тож на поповнення ніхто не чекав. Оленку навіть не записали в журнал прийому пацієнтів. Тільки підпилий лікар, який її оглядав, обурено заявив, що його даремно відірвали від святкового столу, бо по своїй спеціальності він нічого у хворої не знаходить. А ще порадив зробити гастроскопію й рентген.

— Дайте хоч направлення, — попрохала донька. Але те прохання зависло в повітрі. Бо лікар, хряснувши дверима, за якими чувся гучний сміх веселих медиків, залишив хвору одну в порожньому холодному коридорі.

Добряче поблукавши територією лікарні, вона таки знайшла живу і тверезу душу, яка підказала, як потрапити у платне відділення функціональної діагностики. На щастя, там не святкували. Персонал був зайнятий ділом. Тож за чималеньку суму (добре, що хоч здогадалася взяти про всяк випадок кілька сотень із батькової заначки), Олені зробили рекомендовані лікарем обстеження. Як з’ясувалося, у неї все гаразд і з стравоходом, і з шийним відділом хребта.

Оскільки на неї ніхто не звертав жодної уваги й нікому в лікарні вона не була потрібна, Оленці нічого не залишалося, як ні з чим повернутися додому…

І тоді батько прийняв єдине, як йому здавалося, правильне рішення — звернутися у платну медичну службу «Богдан».

Бригада, яка приїхала на виклик, уважно оглянула та вислухала хвору. Лікар дуже ввічливо розмовляв з нею, кудись телефонував, з кимсь консультувався. Потім вони їздили на обстеження у поліклініку «Богдана», де лікарі так і не змогли встановили діагнозу. На останок, попередньо домовившись з однією з районних лікарень, відвезли хвору в стаціонар. Всі ці турботи обійшлися батькові в добру тисячу гривень. Це з’їло значну частину сімейних заощаджень, які він відклав щоб справити Оленці обновки на весну та заплатити за навчання в інституті.

Безплатне лікування в стаціонарі також виявилось недешевим. Лікар порадив хворій поприймати цілу серію ліків, яких, на жаль, у них в стаціонарі немає. Ті ліки коштували чималеньку суму.