Читати книгу - "Кароліна і дорослі"

Тим часом годинник віддзвонив; тепер він стояв і спокійнісінько собі цокав.

Кароліна пильно подивилася на Адоніса, проте він навіть не підморгнув їй.

Дівчинка зрозуміла, що більше нічого не буде і що їй уже час лягати спати. Вона згорнула хусточку, зав’язала всі чотири кутики, поклала її під подушку, лягла і вмить заснула.

Їй снився Адоніс, золотий пилок і сад, залитий місячним сяйвом.

Прокинулась Кароліна пізно. Сонце, яке вривалося крізь жалюзі, покреслило кімнату золотими смугами. Надворі, мабуть, було жарко.

Кароліна знайшла під подушкою старанно зав’язану хусточку і зраділа: від самого початку пригоди вона боялася, що снить. Але пилок Адонісового голосу лежав у хусточці, і їй лишалося тільки чекати вечері, щоб випробувати його чарівну силу.

Вона швиденько вмилася, почистила зуби і зайшла в кухню. Там Марієтта мила посуд. Кароліна привіталася й квапливо проковтнула сніданок — три тартинки й велику чашку какао.

Потім вона побігла в садок, знайшла Мірлітона й стала з ним гратися.

День минав спокійно. Час від часу Кароліна торкалася кишені фартушка, де лежала зав’язана хусточка, — упевнитись, що вона не загубилася.

На обід була теляча шинка і її улюблені тістечка із шоколадом. А потім у гості прийшли з батьками Каролінині подружки: Еріка й Маріель. Кароліна бавилась з ними в піжмурки і в котика та мишки.

Вечір довго не наставав. Та врешті сонце схилилося до обрію, і на цей раз бабусі не довелося двічі повторювати, щоб Кароліна накривала на стіл.

Усі почали вечеряти. Кароліна їла і все м’яла в руці свою хусточку.

«Коли ж краще її розгорнути? — думала вона. — Мабуть як подадуть солодке».

Коли бабуся поставила на стіл блюдо з фруктами, Кароліна зважилася. Вона крадькома розгорнула хусточку на колінах.

Дівчинка турбувалася: хоч і вірила Адонісові, та все ж боялась, що ця дивовижна пригода їй приснилася.

Але те, що вона побачила, коли розгорнула хусточку, було надзвичайне, просто приголомшуюче! Та, щоб усе до пуття розповісти, треба перейти до наступного розділу.

Коли Кароліна розгорнула хусточку, з неї знялася легенька хмаринка. Вона пропливла над столом і вмить розтанула в повітрі.

І тут сталося диво дивне!

Дорослі, як і досі, сиділи й спокійнісінько собі гомоніли. А тим часом у кожного з них на грудях, там, де серце, з’явилось по маленькому віконцю — такому, як ото бувають у настінних годинниках: зелені по краях і заокруглені зверху.

Всі віконця враз одчинилися, і з них виглянуло по живій пташці; вони розтуляли дзьоба й лопотіли крильми.

Кожен з дорослих мав по пташці, проте всі пташки були різні: на маминих грудях з-поміж складок рожевої сукні виглядала синичка; вона витягала шийку, крутила голівкою і роззиралася на всі боки. Над верхньою бічною кишенею в тата — він звичайно клав туди сигарети — вистромив довгого дзьоба кулик; він струшував чубчиком зовсім як тато, що любив закидати головою назад свого довгого чуба. На бабусиних грудях надувала воло й туркотіла голубка, на грудях тітоньки Люсі сидів зяблик, на грудях тітоньки Франсуази — горлиця.

Але найчудніша пташина визирала з віконечка на грудях дідуся. Це було попелясте совеня з куцим дзьобом і круглими золотистими очима — такими круглими, що здавалося, ніби воно в окулярах.

Пташки весело щебетали, перекрикуючи одна одну. Однак тільки Кароліна чула їхнє «ру-ру-ру», «куїк-куїк-куїк», «тіу-тіу-тіу», «плюїт-плюїт-плюїт», «кік-кік-кікі», «ух-ух-ух»…

Дівчинка дивувалася: як цього галасу не чують дорослі? Справді, годі було повірити, що дорослі розводять свої балачки і не бачать, що там, де в них серце, сидять пташки, і не чують їхнього щебету.

Старий Адоніс не обманув: Кароліна побачила, що кожен із дорослих носив у себе в грудях ніжну й веселу пташку. Отже, ці пташки лишились їм у спадок од часів, коли вони були ще дітьми. Щоправда, дорослі й самі про це не знають… Але ця таємниця свідчить, що вони не такі вже й старі і не такі вже й недобрі…

Нащебетавшись у своїх гніздечках-віконечках, пташки випурхнули з них і почали літати над столом. Вони дзьобали кришки хліба, краєм крил черкали волосся дорослих.

Потім вони закружляли по всій їдальні, посідали на люстру. Люстра загойдалася, а разом з нею загойдалися тіні, і дідусь сказав:

— Тут протяг. Кароліно, піди подивись, чи зачинені двері у вітальню.

Кароліна, спідтишка всміхаючись, пішла до дверей і, коли поверталася, теж не могла стримати усмішки. Тато строго спитав, чому це вона пирхає в серветку. Кароліна, ясна річ, не сказала чому, але не образилась на тата, а ще дужче звеселіла.

Вечеря кінчалася. Пташки, мабуть, уже втомилися, підлетіли до своїх господарів і посідали — ця на плече, та на голову, а та на руку. Вони вже не співали, а посхиляли голівки. Кароліна зрозуміла, що вони сонні. І справді, дівчинка побачила, як пташки впурхують до своїх гніздечок-віконечок і вмощуються в них.

Годинник вибив дев’ять ударів, віконця зачинилися і вмить зникли, наче їх і не було.