Читати книгу - "Джим Ґудзик і машиніст Лукас"

Лукас поволі спустився до своєї маленької станції, де на нього чекав локомотив на ім'я Емма. Пін поплескав Емму по кругленькому черевцю та дав їй трохи мастила, яке вона особливо полюбляла. Потім він присів на державний кордон, підперши голову руками. Цього вечора океан був тихий та рівний. Сонце, що заходило, відбивалося у його безкраїх хвилях, протягши від обрію просто до ніг Лукаса-машиніста сяючу золоту доріжку.

Лукас дивився на цю доріжку, що вела чи то і далекі далі, чи то до незнайомих країн та частини світу, не сказати куди саме. Він споглядав, як поволі заходило сонце і як все звужувалася та звужувалася і, врешті-решт, цілком щезла золота доріжка.

Лукас сумно похитав головою та впівголоса сказав:

– Гаразд. Ми підемо. Удвох.

З моря задув легенький вітерець, і стало дещо прохолодніше.

Лукас підвівся, підійшов до Емми та почав її оглядати. Емма відчула, що сталося щось погане. Локомотиви, хоч і не дуже кмітливі,– ось чому їм завжди потрібний машиніст, – зате в душі дуже чуткі. І тільки-но Лукас сумно пробурмотів собі під ніс: "Моя славна старенька Еммо!", їй стало так важко, що вона припинила пихкати та завмерла.

– Еммо, – стиха сказав Лукас якимось зовсім незнайомим голосом. – Я не змогу розстатися з тобою. Ні, ми, як і раніше, будемо разом. Де б то не було, хоч на землі, хоч на небі, якщо ми взагалі туди потрапимо.

Емма нічого не зрозуміла з того, що сказав Лукас. Але вона його дуже любила, тому їй було просто нестерпно бачити його таким зажуреним. Емма почала несамовито ридати.

Лукасові ледь удалося її заспокоїти.

– Розумієш, це через Джима-Кнопку, – сказав він розрадливим тоном. – Скоро він стане підданим, і тоді для одного з нас тут більше не буде місця. А оскільки підданий для держави важніше від старого товстобокого локомотива, король вирішив тебе позбутися. А коли так, ми, ясна річ, підемо разом. Що мені без тебе робити?

Емма набрала побільше повітря і тільки-но зібралася знову розридатися, як раптом хтось дзвінким голосом запитав:

– Що трапилося?

Це був Джим Кнопка, який, не дочекавшись Лукаса, врешті-решт заснув просто у вугільному тендері. Коли Лукас заговорив до Емми, хлопчик прокинувся та мимоволі все почув.

– Привіт, Джиме! – вигукнув спійманий на гарячому Лукас. – Взагалі-то все сказане призначалося не для твоїх вух. Хоча, мабуть, чому б тобі не знати? Одним словом, ми з Еммою їдемо звідси. Назавжди. Так треба.

– Через мене? – перелякано запитав Джим.

– Якщо достеменно розібратися, – відповів Лукас, – то король правий. Усландія і насправді для всіх нас малувата.

– А коли ви їдете? – пролопотів хлопчик.

– Краще не відкладати справи. Коли треба, то треба, – серйозно сказав Лукас. – Гадаю, ми поїдемо просто сьогодні вночі.

Джим трохи подумав, а потім рішуче сказав:

– Я їду з вами.

– Ні, Джиме! – відповів Лукас. – Так справи не буде. А що скаже про це пані Ваас? Вона нізащо не дозволить.

– Краще її ні про що не питати, – рішуче заперечив Джим. – Я все поясню у листі й покладу його на стіл у кухні. Колі вона дізнається, що я поїхав із тобою, то вже точно не буде занадто сильно хвилюватися.

– Я гадаю, що навпаки вийде, – сказав Лукас зі стурбованим виглядом. – До того ж ти й писати ще не вмієш.

– То намалюю, – виголосив Джим.

Але Лукас серйозно похитав головою:

– Ні, мій хлопчику, я не можу взяти тебе з собою, як би мені цього не хотілося. Нічого не вийде. Урешті-решт, ти ще замалий і будеш нам тільки…

Лукас увірвав себе на півслові, бо зустрів погляд Джима. Він був дуже рішучим та дуже нещасним.

– Лукасе, – стиха промовив хлопчик. – Що ти таке кажеш? Ось побачиш, як я вам стану у пригоді.

– Ну що ж, гаразд, – відповів Лукас, дещо знітившись. – Звісно, хлоп'я ти дуже вправне, й іноді, навпаки, більше користі саме від маленьких. Це вже точно…

Лукас запалив люльку та якийсь час мовчки попихкував нею. Він уже був майже згоден, проте спочатку хотів випробувати хлопчика. Тому він знову почав:

– Поміркуй ось про що, Джиме: Емми ж треба позбавитися, щоб у майбутньому тобі вистачило тут місця. А якщо підеш ти, Емма може спокійнісінько залишитися. Та й я також.

– Ні,– вперто відповів Джим, – не можу ж я кинути свого найкращого друга. Або ми всі разом залишаємось, або ми всі разом їдемо. Залишатися тут нам не можна. Тоді поїхали. Утрьох.

Лукас усміхнувся.

– Молодець, старий, – сказав він і поклав руку на плече друга, – боюся тільки, що королю все це буде не до вподоби. Такого він собі точно не уявляв.

– А мені все одно, – виголосив Джим. – Я їду з тобою.

Лукас надовго замислився, випускаючи з носогрійки такі клуби диму, що його стало майже не видно. Він завжди так робив, коли був розчулений, бо не хотів, аби це хтось помітив, проте Джим-то його знав.

– Добре, – пролунав нарешті голос із тютюнової хмари. – Чекаю на тебе тут рівно опівночі.

– Домовилися, – відгукнувся Джим.

Вони потисли один одному руки, і хлопчик уже збирався йти, коли Лукас знову гукнув його.

– Джиме Кнопко! – сказав Лукас. Це звучало майже урочисто. – Ти й насправді найкраще хлоп'я! Краще за всіх, кого я бачив у своєму житті.

Потім він повернувся та швидко пішов.

Джим задумливо подивився йому вслід та теж побіг додому. Слова Лукаса ще довго