Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

Безрукий жалів, що пішов до мера. Тим більше, доказів у нього катма. Лист від ката, який для міського голови є звичайним чистим аркушем. Бо катові листи відкриваються лише Безрукому. Чомусь... Але водночас не вірити катові він не мав права. Адже на власній шкурі пережив наслідки його попередніх одкровень...

Зателефонував Марі, сказав, що повернеться пізно. Увечері має зустрітися з міським головою. Спитав, як Ганнуся...

— Будь обережний, Леве, — попросила Марі.

— Чому?..

— Бо я боюся... — призналася дружина. — Мені здається, що не тільки мер сидить на смерті... А я теж...

— Усе буде добре, — пообіцяв Лев. І збрехав. Бо у «все буде добре» не вірив у ньому жоден атом. Ні той, що відповідає за Землю, ані той, що слугує небесам...

Щоб якось згаяти час, пішов на роботу. Вирішив посидіти на кафедрі, а заодно продемонструвати Бориславі Болеславівні, який він сумлінний працівник. За останній тиждень декан уже двічі йому робила зауваження. Ще витурить з роботи до бісової матері... А він, крім порпатися в душі свого народу, більше нічого не вміє... Хіба що бетон місити на будові. І то однією рукою...

Головний привид Львова Домовина повертався додому злий, як демон. Після дводенних суперечок Собор привидів європейських міст постановив: забрати у Львова душу. Тимчасово... Але Домовина знав, що забрати — значить, украсти. А тимчасово — це назавжди. Не сьогоднішній, надивився світу за стільки років поневірянь землею... А це означало, що місто згине! Бездушшя перетворить його на прах, зітре з лиця землі. Як цього уникнути? Одному Богові відомо, і то ще не факт. Шеф привидів теж не ликом шитий! Знається на слабкостях світу не згірше за Бога...

Любив Домовина Львів! Так зріднився з ним, що далі нікуди. Але правду теж приховати не міг. Душа міста не дотримала принципу паритету — тримати у собі порівну світла і мороку. П'ятдесят на п'ятдесят. Це були основні умови для душ при їх вселенні в тіла міст... Наскільки Домовина був поінформований...

Не винив головний привид душу Львова. Бачив, що вона старалася з усіх сил дотримувати угоди. Противилася, як могла... Але люди у Львові здуріли!.. Своїм дивацтвом насильно переситили душу світлом... Та й туристи добряче допомогли, чого гріха таїти... Вже дійшло до дев'яноста на десять! А це означало, що скоро не лише зникне вся темінь Львова, а світло, як пошесть, поширюватиметься й на інші міста. Не дивно, що сусіди захвилювалися. Привиди околишніх міст зініціювали зібрання, поставили питання руба... Умирати не хотів ніхто... Як Бог дав жити привидом, то треба жити... І боротися за життя до скону...

Домовина приземлився на Лису Гору. Сів на лаву і став мізкувати. Перебирав на пальцях варіанти. Вибирати, фактично, було ні з чого: поганий, гірший, поганючий... І навіщо йому ця халепа у час, коли так-сяк притерся до життя на цій грішній землі, виборов більш-менш комфортне місце в підземеллях ратуші?.. Щоб спокійно обмізкувати, як позбутися тягаря гріхів і вирватися в омріяне небо...

Але Домовина добре розумів, що противитися волі Собору — це значить нидіти десь у вічному засланні в муках... Усе одно знайдуть іншого виконавця. Це — поганючий варіант. Гірший — провалити місію і згоріти від світла. Без надії на небо... Поганий — впрягтися і вкрасти-таки душу в міста... А там буде видно... Життя покаже... Щомиті щось та й міняється — не треба заглядати далеко у віки...

На поганому варіанті головний привид Львова і зупинився.

Він підвівся, набрав повні легені вітру і полетів у ратушу. У свій кабінет. Щоб працювати...

Зайшов. Мер Юрій Змієборець сидів за столом. Переглядав якісь папери.

— Якого дідька ти тут робиш? — обурився Домовина. — Маєш тіло, дружину, дітей — іди додому і насолоджуйся життям!..

Боже, які ці люди телепні!.. Не вміють смакувати життя... Оце попробував би Змієборець невидимим тинятися ратушею і надіятися на чудо... Що коли-небудь звільниться і злетить...

Домовина і Змієборець мали один кабінет на двох. Мер, звичайно, привида не бачив і не чув. Не знати навіть, чи відчував. Зате привид усе бачив і все знав. Та от мало що міг вдіяти... Отаке-то життя. Змієборець, на відміну від попередніх мерів, Домовині не заважав. Удень привид терпів його легко. А ось з настанням сутінків це давалося йому непросто. І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливі рішення, присутність мера його неймовірно дратувала...

— Іди додому!.. Йди геть!.. — навіював привид мерові. Але той не зважав. Сидів у кріслі, як прилиплий до каструлі вареник...

І що мав робити головний привид?.. Змієборець тут більшою мірою господар — бо має тіло...

Домовина вирішив заспокоїтися і займатися своїми справами... Вийняв пляшечку парфумів, оббризкав весь кабінет. Щоб духом мера не смерділо.

Нестерпний Змієборець повідчиняв вікна. Хоч надворі стояла застуджена весна. Вітряна, слизька і розхристана... Точнісінько як настрій у головного привида Домовини...