Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Чигиринський сотник 📚 - Українською

Читати книгу - "Чигиринський сотник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чигиринський сотник" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 179
Перейти на сторінку:
чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, — хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.

— Гей, сину, — каже, — та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!

А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.

— Ото, — каже, — батьку, все, що від нашого куріня лишилося!

— Як це?!

— Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…

Чурай сумно покивав.

— Так і Наливайка колись на смерть оддали!..

— Гетьманові ляхи живцем з голови шкуру злупили і натоптали половою, — понурившись, провадив Барило. — Старшині голови поодрубували і виставили на палях у Ніжені, Батурині, Умані та Черкасах. А гетьманової голови опудало у Чигрині стоїть…

— А Петра ж мого як убито?

— Правою рукою був у гетьмана, то разом з ним смерть прийняв у Варшаві.

Отсе сказав Барило та й замовк. Тихо зробилося в світлиці, лише чутно було, як хуртовина стугонить надворі.

— Що ж, — каже нарешті Чурай, — на те і кров у запорожців, щоб її проливати… Давайте ж пом’янемо козаків, — нехай прийме Господь їхні душі в свої покої, де щурі да пращурі наші вічно бенкетують!

Як ось і Горпина з дівчатами стіл накрила. Посідали запорожці на лавах та й по першій чарці налляли.

— Нехай же земля йому буде пухом! — каже Барило. — Добрий козак був, хоч і характерний трохи!

— А то чом? — питається Чурай. — Наче не водилося характерників у нашому роду!

Зітхнув братчик і оселедця скуйовдив на голові.

— Дивні дива кояться на сім світі, батьку! Чи то вже кінець йому приходить, чи просто карає нас Господь за гріхи… Про твого внука річ тепер піде.

— Як се?

— Так вийшло, що й під Кумейками, і в Боровиці були ми разом із твоїм Петром. Як почали ляхи торгуватися за козацькі голови, то зізнався мені він, що є в нього син… Мабуть, каже, мені вже не жити на світі. Як оддадуть мене на смерть, то забери Михася та одвези в Україну, до роду нашого. І персня свого дав. Отсей перстень, каже, приведе тебе до Остатньої кріпости, що стоїть у Дикому Полі. А хто там живе, то сам побачиш…

Чурай спохмурнів.

— Чув я про тую кріпость. Казали, там і живуть отії діви-поляниці, що вічну молодість їм Господь подарував…

— Не застали ми їх живими, — каже Барило.

— Та й що?

— Певне, стояла там кріпость, та тільки згарище натомість курілося… І діви тії побиті були та порубані. Вроди небаченої, коси мов золото щире, у панцирах дорогих та кольчугах. Згадав я тоді, як січові діди казали, що як запізнається хто з поляницею, то за все на світі забудеться — і батька з матір’ю покине, й товариство, і Січ… Ну, та дарма. Як роззирнулися ми з хлопцями, то, бачимо, недавнечко тая битва сталася! На снігу од пожарища сліди вервечкою — таке, наче стадо вепрів пройшло. Хтів і я назад вертати, та був поміж нами один козак, якого Дряпайлом звали, чаклун та ворожбит. От і каже він мені, що, мовляв, нечисть тут побувала, та недалечко втекла — як доженемо її, то заберемо дитину. Не зовсім так воно, правда, вийшло, бо гонили ми їх півдня. Аж коло Базавлуцького пралісу перейняли. Он Гармаш перший їхав… — кивнув на козака з перев’язаною головою. — Стримав коня та й каже: «Пане курінний, гляньте ж бо»! Зиркнув я — та й очі витріщив од того чуда…

— Багацько див у Пралісі! — похитав головою Чурай. — Бісуркані то були, которі на вепрах їздять верхи, еге?

— Та вони ж таки! — потвердив Барило. — А ти відкіля знаєш?

Зітхнув Чурай.

— Вік звікував я на Січі, то чимало всього довелося побачити! Химерний той край, бо є він межею поміж сим світом і Иром[8] Дажбожим. А ще, казали січові діди, межує він і з Пеклом, де клятий Чорнобог править. Недарма стільки нечисти на Базавлуці водиться…

— Та певно, певно… — каже Барило. — Хтів Дряпайло домовитися з ними, та хіба з пекельним поріддям добалакаєшся? Три слова не встиг сказати, як поцілила його клята бісурканя ганджаром[9] навкидя! А ми тоді не довго думали — вдарили на них і рознесли на шаблях, що й одна душа не спаслася!..

— Відбивалися вони до остатнього… — укинув Шкурлат.

— Вміли меча з руки в руку перекидати, кляті пекельниці! — кивнув Барило. — Страшні та кощаві, як ті мерці, а рубалися мов несамовиті… Як скінчився той бій, то заквилило щось поміж трупами. Взяв я той сповиток, а

1 ... 4 5 6 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чигиринський сотник"