Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

…павучок вільно рухався на своїх високих зігнутих ніжках величезною для нього стільницею. Рожеве світло лампи надавало його павучому тільцю фіалкового відтінку. Дитя шепотіло щойно вивчені заклинання і чудернацьки вимахувало ручками — павучок повз… Рухи ставали дедалі зграбнішими й плавнішими, а слова, які бурмотіло Дитя, — наче швидшими. Павучок все хутчіше наближався до краю стола. Дитя далі намагалося впоратися з чарами — адже вони так ретельно описані у Великій Книзі — зараз павук упаде або повільно спуститься донизу на довгій павутині… Чарівниця не спускала з Дитяти холодних сірих очей… а павучок біг… біг… біг… і раптом скотився зі столу барвистим вовняним клубком! І в ту ж мить Чарівниця залилася радісним, вільним, переможним сміхом. Проте відразу ж суворо сказала:

— А тепер відчаруй павучка — хай стане собою…

— Не хочу, — відмовилось Дитя. — 3 цієї вовни можна щось гарне зробити… Китицю або лялечку… Не хочу…

— Це не вовна. Це маленька жива істота. І ти повинна повернути їй життя, — промовила з притиском Чарівниця.

— Я не вмію, — неохоче відповіло Дитя, не спускаючи очей з клубка. — Мені тепер так більше подобається.

— Все одно ти перетвориш вовну на павучка — твердо наполягала Чарівниця.

Невеличкий барвистий клубок нерухомо лежав біля ніжки стола весь довгий день, поки Дитя, гортаючи пожовклі сторінки Великої Книги, знайшло розділ про те, як відчаровувати предмети та живих істот. Цього разу воно майже за годину опанувало нове вміння — і вже за якусь мить крихітний павучок, поспішно перебираючи тонкими лапками, сховався у шпарині підлоги. Опікунка спостерігала за цим із неприхованим задоволенням.

Коли запала ніч і Дитя вкладалося спати на зручному, вистеленому листям ліжку, воно раптом, широко розплющивши очі, запитало:

— …то я так само Чарівниця, як і ти?

— Ні, — коротко відповіла Опікунка.

— А хто я?

— Колись дізнаєшся, — пролунала холодна відповідь, а Дитя, не замислюючись більше, заснуло. Цієї ночі йому снилися миші, перетворені на теплі плюшеві черевички, яблука, що ставали великими рожевими кулями, і барвисті птахи, зачаровані у золоті лискучі зорі.

Відтоді Дитя майже щодня для забави перетворювало щось на щось — скажімо, ложку на маленьку в’юнку ящірку, або муху на срібну кульку, що швидко-швидко вертілась, або гребінець на маленького їжачка. Або навпаки. Але відразу, підкоряючись суворому погляду Чарівниці, відчаровувало предмети і тварин, повертаючи їм їхню подобу.

— Невже мені ніколи не можна буде залишити їх зачарованими? — спитало воно якось із гнівним жалем.

— Ніколи. Не можна йти всупереч Матері-Природі, ламати те, що Вона встановила. Виняток тільки один — коли йдеться про порятунок чийогось життя, — відповіла Чарівниця.

— Чому ти тоді не перетворила тих жахливих лицарів і їхніх коней на жаб — хай би собі стрибали, або на ящірок? Тобі більше хотілось перетворити нас?

— Ти не читаєш уважно Великої Книги, — сказала докірливо Чарівниця. — Я не могла би перетворити всіх вершників водночас, хіба що одного-двох, може, трьох, а решта і так би нас схопили. Під час магічних перетворень не можна відводити погляду від предмета чи істоти, який зачаровуєш. Треба зосередити на ньому всю свою силу. А Загарбників було кілька десятків…

Минали дні — і Дитяті надокучили ігри у перетворення. Нове, таке захопливе спершу вміння, стало буденним, тож після кількох десятків вдалих зачарувань і відчарувань воно покинуло цю справу і взялося читати інші розділи Великої Книги. Тепер малу заінтригувала старовинна довга і дещо нудна казка про Велике Королівство.

«Велике Королівство було найгарнішим і найбагатшим краєм, що пролягав на південно-східних землях нашого світу. Було у ньому кількасот озер, незліченна кількість величезних дрімучих лісів, масна родюча рілля, кілька десятків багатих, надзвичайної краси міст, серед яких особливе зачудування викликала столиця, Арджана, зі своїми палацами, славетним Палацовим майданом і велетенським королівським садом. Ніде не було стільки мудрих учених, стільки талановитих митців і таких хоробрих воїнів. Ніде також не було стільки здорових і щасливих дітей, як тут, у столиці. Родюча земля, яку уміло обробляли, віддячувала такими врожаями, що ніхто не був голодний, а кмітливі королівські винахідники вигадували все нові прилади та пристрої, що полегшували мешканцям життя й працю», — читало Дитя — то з цікавістю, то трохи нудячись, роздивляючись кольорові малюнки, що зображали дивовижне, химерне життя у Великому Королівстві. Чарівниця сиділа, скулившись, біля грубки, у якій весело потріскували поліна, і краєм ока спостерігала за Дитям, що читало Книгу.

«Велике Королівство постало з кількох десятків невеличких держав, що перед тим були пересварені між собою. Цими державами правили честолюбні та схильні до братовбивчих воєн князі. Спливло багато, багато років, доки князі втямили, що їм треба об’єднатись і вибрати з-поміж себе одного короля — бо ж на Сході зростає міць диких кочових племен. Найсвятіша Магія і Святе Місце допомогли обрати серед князів наймудрішого володаря, якого всі шанували. Саме він спромігся цілковито об’єднати всі князівства, між якими точилися чвари, й заснував Велике Королівство. За згодою всіх підданих, у тім числі й князівських родів, влада у Великому Королівстві стала спадковою і переходила від батька до сина. І так було сотні років, і ніщо цьому не ставало на заваді. Кожен нащадок чоловічої статі серед королівських дітей, якого обрало Святе Місце, отримував, дійшовши повних літ, ім’я Люіль — родове ім’я батьків. Останній Люіль звався Люіль XXIV.

Кожен з отих двадцяти чотирьох Великих Королів поліпшував правління у своїй державі. Якщо, до