Читати книгу - "Тінь Каравели"

Звичайно, коли приходили дорослі, думка про білу пику починала здаватися неймовірною нісенітницею.

Але цього вечора дорослих удома не було. Взагалі нікого не було, крім мене.

Натягнувши пальтечко, насунувши шапку, я сидів біля столу і малював. Вірніше, не сидів, а стояв коліньми на стільці, налігши грудьми на край столу. Гостре ребро сидіння різало коліна, стіл боляче тиснув на ребра, але я не намагався влаштуватися зручніше. Навіщо? Все одно все було погано.

Такі погані вечори я називав похмурим словом «утик».

Утик — це коли всі нещастя утикаються в одну людину, в мене.

Сьогоднішній утик почався ще вдень: я одержав чергову двійку з письма. Щоб помститися Антоніні Петрівні, я вдома вирішив не робити завдання з арифметики. Проте зараз мене гризла думка, що від такої помсти Антоніна Петрівна постраждає менше, ніж я сам. А втім, не дуже сильно гризла. Набагато гірше було те, що я залишився один. У матері чи збори, чи позачергове чергування в редакції. У Тетяни теж якась справа в технікумі, вона взагалі часто затримується.

Мати, напевно, думає, що Тетяна вдома. Натопила грубку, зварила на вечерю вівсяний кисіль (я ковтнув Слину). А Тетяна думає, певно, що все це зробила мати. «А в крайньому разі, — думають обидві про мене, — посидить у Павлика, поки ми прийдемо».

Але біда в тому, що й Павлика немає. Зі школи він пішов, мабуть, на роботу до матері, зробив там уроки і тепер у затишній кінобудці вчетверте дивиться фільм «Два бійці».

Я з гіркою заздрістю подумав, як тепло і цікаво там, біля великих тріскотливих апаратів. У хаті було страшенно холодно. Напевно, Тетяна вдень не встигла натопити грубку. Холодними були стіни, плитка, стіл, вкритий голубою клейонкою. Навіть олівець, коли я затис Кого в пальцях, здався крижаним, як бурулька. И Це був мій улюблений заслужений олівець. Військовий. Із одного кінця чорний, з другого — оранжевий. Навесні мені подарував його знайомий офіцер, який жив тоді у нас на квартирі. Цим олівцем дуже зручно було малювати на полях газет палаючі літаки й танки фашистів: чорне залізо з хрестами й жовтогаряче полум'я. Але зараз я малював без найменшої радості. Просто так. У замерзлих руках штовхався звичний тупий біль. Він називався «ревматизм».

Забравшись з валянками на стіл, я розплутав на електричному шнурі вузол і опустив до самої клейонки лампочку. Десь метлявся на вітрі провислий дріт, і лампочка тривожно моргала. Вона була жовта, неяскрава. Пара від мого дихання огортала її хмарками, які швидко зникали.

Щоб відігріти пальці, я обняв лампочку долонями, але одразу ж на стіня злетіли величезні тіні, а в запушеному інеєм кутку біля віконця почала ворушитися кошлата темрява. Ходики на стіні зацокали чітко й часто, ніби попереджуючи про небезпеку.

Я облишив лампочку і сердито схлипнув. Утик був повний і глибокий. Ще й їсти хотілося більше ніж завжди. Звичайно, я й не думав про макарони, залишені матері і Тетяні, та якби топилася грубка, я б нарізав тонких картопляних скибочок і підсмажив би їх на плиті. З сіллю.

Я знову проковтнув слину і з ненавистю глянув на плитку. Вона була холодна, як Північний полюс.

Біля дверцят грубки лежало кілька соснових полін. Вгорі на цегляному виступі комина зберігалися сірники-гребінці в синій паперовій обгортці і коричнева дощечка-чиркалка. Але що з того? Розтоплювати грубку сам я не міг. Це було заборонено раз і назавжди. Порушити цю категоричну заборону було страшніше, ніж одержати одразу п'ятдесят двійок чи з'їсти одному хлібну пайку всієї сім'ї.

Вважалося, що коли я візьмуся за розтоплювання, то неодмінно спалю будинок, себе і півміста. Крім того, в печі могло щось вибухнути. Адже вибухнули у Павлика учбові патрони (ох і галасу було!).

«Проте, — подумав я, — вибухнули у Павлика, а не в мене. А до грубки не пускають мене, а не Павлика. Його ж пускають: будь ласка, топи скільки завгодно…» Ця думка була першою іскрою бунту.

Бунт був мовчазний і стрімкий. «Все одно!» — відчайдушно подумав я, зіскакуючи зі стільця.

Справді, все одно колись повинно було це закінчитися! Не міг же я безкінечно терпіти муки через те, що дорослих терзають дурні страхи! Так і скажу їм! А зараз візьму сірники і…

Дров було мало. Але йти за ними у темний сарай через подвір'я, звичайно, не збирався. Сім бід — один отвіт! Я вирішив спалити запаси паперу, що йшли на розпалювання.

Тумбочка письмового столу була повна паперового мотлоху: старих підручників і сестриних зошитів, довоєнних батькових журналів, паків газетних вирізок, якихось нецікавих книг. Мати з Танею іноді палили це добро, але дуже обережно. Вони все боялися, що там може виявитися щось потрібне. А я не боявся.

Я вдарив, валянком по тумбочці, щоб примусити поховатися мишей, які там жили, і смикнув дверцята. З шелестом виповзли до моїх ніг кілька нудних журналів, пака газет і підручник зоології з зубастим ящером на обкладинці, Я нахилився, щоб підібрати їх.

І тоді, ніби дочекавшись потрібної миті, просто я долоні мені сковзнула ще одна книжка.

Вона була розкошлана, без палітурки. На першій сторінці я побачив два надруковані великими літерами слова «Старий пірат». А нижче, з середини сторінки розповідалося про старого морського вовка, який з'явився невідомо звідки у приморській таверні.

Це було незвичайно, досі такого не траплялося. Короткий спомин про білий маяк серед синьої грози штовхнув мене, як легка тривога. З книгою в руці я ступив крок ближче до лампочки…

Безрадісний вечір, що називався словом «утик», розтанув, провалився, зник. Ті, що з білими пиками, могли відчинити всі віконниці, вештатися під