Читати книгу - "Школярка з предмістя"

Наші хлопці невдоволено дивилися на мене, ніби я зрадила їх усіх гамузом. Дівчата, крім подруги, вдавали, що їх ця рама не цікавить. Так я й повірила! Широкоплечий під два метри юнак, від якого заносить дорогим одеколоном і дорогими цигарками, вбраний в кращі зразки англійської легкої промисловості — і він для них порожнє місце?! Мій колишній хлопець прийшов пізніше. Побачивши мене з сусідом (ми саме танцювали), він спокійно став біля наших. І тут йому з усіх боків почали щось казати, безпардонно тицяючи в мій бік пальцями. До нього дійшло, що я танцюю не з випадковим партнером, а з тим, хто призначцв мені побачення. Він почервонів (що з цього приводу каже психологія?), рвучко розвернувся і пішов. Бай, бай, май лав!

А свого сусіда я вже майже любила! За все! За його високий зріст, за те, як він природно торкає мене за лікоть, як подає руку, як злегка притискає до себе в танці, як гаряче шепоче на вухо звичайні слова: «Хочеш пити?»

Коли сусід пішов покурити, перед тим питально зазирнувши мені в очі і покрутивши в руках цигарку, я була певна, що подруга мене задзьобає. Так воно й сталося. Вона налетіла, як коршун, і за хвилину повідала мені, скільки у нього було дівчат. Ніби це могло мене зупинити. «Ну, то й що!» — сказала я. Але подруга, що вже звідала млості не лише від поцілунків (принаймні, так вона казала!), вирішила захистити мою цнотливість. Може, навіть прикрити її… своїм тілом. «Підемо додому разом!» — запропонувала вона. «Чого б це! Ми прийшли удвох, удвох і підемо!» — відповіла я.

Бабуся мені й раніш казала, що моя подруга має диктаторські замашки при низькому рівні айкю. Я гнівалася на таке: «Ти звідки знаєш, що вона немудра? З оцінок? Так сама ж кажеш, що шкільні оцінки — то ще не показник інтелекту!» Ось я й переконалася… Чого це вона так за мене хвилюється… Нехай про себе дбає!

Ми з сусідом не чекали останнього танцю, а перетнули тупцюючий натовп і вийшли із «акваріума» (так ми між собою називали це приміщення). Двадцять хвилин повільної ходи з розмовами про се, про те… Ось вже й на своїй вулиці. Сусід веде мене під руку, час від часу стискаючи її своїми гарячими пальцями. Я відчуваю, як в мені загорілося якесь вогнище і пече із середини. Щось дуже швидко ми підійшли до воріт. Світиться настільна лампа в бабусиній кімнаті. Загавкав у веранді пес. Сусід нахилив своє обличчя до мого. Я заплющила очі. Повіки тремтіли. Він легко поцілував мене в губи. «Яка ти ще мала!» — промовив з нотками жалю і зітхнув. «Це такий ґандж?» — спромоглася я на іронію. «Але ж мудра! — засміявся сусід. — Добраніч!»

Мимо нас протупотів гурт підлітків, за ним — моя подруга. Сама.

Коли я зайшла в дім, бабуся гукнула мене. Довелося показатися перед нею в такому ошалілому вигляді. Вона спокійно дивилася поверх окулярів.

— Добре повеселилася?

— Неперевершено!

— Щось ти дуже рум’яна…

Я заскочила в лазничку і поглянула на себе в дзеркало. Справді, щоки — як півонії. Умивалася під холодним струменем води і не відчувала, що гарячка відступає. І раптом я заціпеніла… Пригадала, як тулилася до тата й мами… Як пашіли їхні щоки… Значить, і в мене лихоманка від кохання!

Тієї ночі я не спала, а марила. Я просто викликала із своєї уяви видіння: ось ми удвох подорожуємо, може, навіть, і по Греції, у спортивному авті. Ось на океанському лайнері заходимо в бар. І на мені вечірня сукня, як на Кетрін Зета Джонс, коли вона зустрілася із своїм колишнім коханцем. Кажуть, що я на неї схожа… Ні, про це не треба, бо то було на «Титаніку»… Не на тому, де ді Капріо… Боже, який там океан, тут хоча би в Карпати вибратися!

Вже під ранок мені наснилася мама, яка їхала в «двоповерховому» автобусі. За кермом сидів тато в темно-синій маринарці, кашкеті і сонцезахисних окулярах. Більше пасажирів не було. Тільки на задньому сидінні розлігся наш огрядний пес.

Бабуся навчала мене змалечку, не зіскакувати з ліжка, а полежати із заплющеними очима, щоб не забути сон. Вона уміла розгадувати сни. Якщо сниться ліс — то чужа сторона. Якщо прозора вода в річці — на здоров’я. Якщо мутна — на хворобу. Печений хліб або піч — на печаль. Кров — побачення із близьким родичем. Я всього й не пригадаю…

З кухні давно вже пахло бергамотовим чаєм. Та бабуся мене не будила. І я перша обізвалася до неї:

— Бабусю, що таке, коли сниться пес?

— Матимеш нового приятеля!

— Ти жартуєш!

— Ні, перевір у соннику!

— І мама снилася в автобусі. І тато за кермом!

— Це добре!

— Чому?

— Бо мама й справді незабаром приїде…

Я примружила очі й уявила, як мама своєю винятковою ходою танцівниці, заходить у двір. Її пастельний костюмчик, світло-брунатні рукавички, чобітки кавового кольору і попелясте волоссячко потрапляють у фокус сонячного променя. Мама вдихає запах «антонівки»: це бабуся готується до зими й обгортає кожне яблуко в папір, а потім вкладає в картонні коробки. Вона встає зі стільчика, обтягнутого старим овечим хутром, щоб тепліше було спині* й розкриває мамі обійми. Підбігає сполохано наш несамовитий пес і намагається доскочити й лизнути мамину щічку. А в цей час я повертаюся зі школи: влітаю у ворота з переможним погуком вождя червоношкірих!

Як не хочеться виповзати з-під ковдри!