Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Додатково до цього треба визнати, що сама наявність міфології та релігії є попередньою основою народження філософії, бо звідти перші філософи запозичували світоглядні питання, образи та слова для створення філософських понять. Дослідники, які професійно займаються проблемою генезису філософії, детально вивчають цей процес, виявляють у ньому фази передфілософії і власне філософії. Перша фаза характеризується поступовим виходом індивідуального суб’єкта з первісної розчиненості його у сукупній родовій свідомості. Розпад родоплемінного ладу розірвав початкову світоглядну цілісність, а, оскільки була розірвана соціально-економічна єдність первісної общини, то утворити нову світоглядну цілісність колективна свідомість уже не могла. На місце колективних пошуків висувається світоглядна діяльність окремої людини (мудреця, філософа). Ця криза зачіпає одночасно й релігію. Втрачається довіра до старих богів, іде пошук нової основи вірувань, перехід від політеїзму до монотеїзму. У творця нової релігії як і у мудреця (провісника філософії) часто схожа доля. Вони спочатку гостро переживають власну світоглядну кризу, у якій відбивається і суспільна криза. Кризовий етап може супроводжуватись тимчасовим відходом від людей, за яким слідує творчий вихід з кризи і повернення до людей з наміром нести їм слово істини. Філософ з’являється у вигляді світоглядного центру нового типу. Без опори на традиції, а часто й супроти них, без особистого владного авторитету, а тільки силою раціонального доказу пропонує мудрець нову програму упорядкування суспільного життя, прагне обґрунтувати єдність, посилаючись на єдиний порядок космосу, на співпадання макро- і мікрокосмосу. Філософ переконаний у наявності й доступності для пізнання єдиних законів, яким підкорюються ритми космосу, включно з окремою людиною. Мудрець відшукує й сповіщає людям єдині, загальні закони устрою макро- і мікрокосмосу, апелюючи до розуму співгромадян. Врешті- решт можна сказати, що філософія з’являється разом з появою нового типу суб’єкта - мудреця як окремої особи.

Хтось може зауважити, що період давніх соціально- культурних криз, розклад первіснообщинного ладу та утворення перших в історії держав далеко не супроводжувалось автоматичним виникненням філософії з сьогодні назавтра, часова дистанція між ними була досить велика. На це можна відповісти так. Сама вказана криза і становлення держав були також розтягнутими у часі, а ідеологічні обрамлення соціальних змін довго складалися шляхом пристосування старих форм до нових зрушень, тобто пошук адекватних світоглядних схем затягувався довше, ніж відбувалися зміни. До того ж одні народи з ряду історичних причин випереджали інші у творенні філософії. Так, Стародавній Єгипет був однією з найдавніших держав світу, однак у ньому філософія як система так і не склалася, а в античній Греції, значно молодшій, через інші історичні обставини філософія склалась, використавши надбання єгипетської мудрості й ученості.

Важливою умовою започаткування філософії був винахід алфавіту та лінійного письма, розвиток традиції писемної мови, поширення навичок письмового висловлювання. На цьому підґрунті складається й розвивається художня література (запис епосу, поезія), яка служила постійною скарбницею метафор для первісного формування філософського категорійного ряду. Письмо сприяло утримуванню думки, транспортуванню її у просторі і часі, а труднощі з виготовленням якісного матеріалу для запису розвивали здатність до лапідарності висловів, шліфували змістовну ємність фрази мудреця.

Виникає філософія майже синхронно на стародавньому Сході й на Заході. Незважаючи на схожість у витоках (попередня поляризація суспільства, рух думки через протиставлення Хаосу й Космосу, добра і зла, єдиного й множинного) традиції філософування у цих протилежних частинах Землі досить відрізняються, що дає привід говорити про існування певних типів філософії. На Сході предметом особливої уваги було утвердження єдності людини і природи, переважала морально-політична орієнтація філософських творів. Східний мудрець - це перш за все вчитель, тому особливе значення надається стилю його життя. Поведінка вчителя - взірець для наслідування. Мова, якою він користується, - то мова притч, вживані ним поняття довго зберігають характер міфологем.

На Заході філософія починається одночасно з народженням раціоналістичної думки у стародавній Греції. Тут вона рішуче відокремлюється від міфології і навіть піддає міфологію свідомій критиці, підриває традицію довіри до повсякденного “здорового глузду”. Виникає система філософських понять, які цілком позбавлені міфологічної обгортки. Якщо на Сході філософія сприймалась часто як особиста справа, справа особистого вибору, то на Заході кожен засновник філософської школи був переконаним у відкритті загальнолюдських основ співіснування всіх людей.

Довгі століття паралельного існування східної і західної філософської традиції закріпило їх відмінності, що інколи давало привід відмовляти народам Сходу у наявності в них не лише оригінальної філософії, а й взагалі філософії. Сьогодні така європоцентрична позиція може вже вважатись подоланою, хоч залишається сенс говорити про специфічні історичні типи філософування - східний і західний.

Виділяти історичні типи філософії можна також, пов’язуючи її розвиток з поступом усього історичного процесу у цілісності всіх його елементів (економічних, соціальних, політичних, культурних). У такому разі історична типологія філософії співпадає з відомими епохами: античність, середньовіччя, Відродження, Новий час, до якого прилягає Просвітництво. Для XIX- XX століть можна додатково виділити період раціоналістичної класики і некласичну філософію.

Типологія філософії може бути проведена і за такою ознакою як зміна її “центрації”. “Центрація” - термін, що вказує на загальноприйняту (або модну) форму, в яку рядяться традиційні філософські проблеми. Як правило, це пов’язано зі зміною культурних парадигм. У такому разі в історичному розвитку філософії виділяють космоцентризм (у ньому на першому плані загальні проблеми світоустрою, космосу на мега-, макро- та мікрорівні), теоцентризм (у ньому всі питання розглядаються у релігійній оболонці, з урахуванням Бога - від грец. - Θεως Бог), антропоцентризм (переважає проблематика, що пов’язана з людиною - грец. άνθρωπος - людина), “наукоцентризм” або сцієнтизм (від лат. scientia - наука), антисцієнтизм (ірраціоналізм). У часи античності раннього періоду філософія була переважно космоцентричною, пізніше софісти й Сократ започаткували перший антропологічний поворот у філософії, а неоплатонізм III-V ст. схилявся до теоцентризму. Теоцентричною була й філософія Середньовіччя. Починаючи з XVII ст. набирає сили наукоцентричність філософії, коли наука (природознавство) стає зразком науковості й наукової організації знання.