Читати книгу - "Журавлиний крик"

Ці неквапкі й розважливі в тиші думки раптом було обірвано далекими розкотистими пострілами. Пшеничний, який саме напхав рота, від несподіванки принишк, прислухався, потім, хапливо засунувши в кишеню хліб і сало, підвівся в окопі. Над лісом злетіло в небо розсипчасте гроно ракет, освітивши на мить чорні зубці верхівок дерев, і згасло.

— Гей! — крикнув боєць своїм товаришам. — Чуєте? Оточують!

Довкола вже стало зовсім темно. Білі стіни сторожки ледь сіріли, в небі ще вимальовувався зламаний дишель шлагбаума, чутно було, як поряд у ямі длубається ретельний Глечик та біля залізниці довбають землю Свист з Овсєєвим.

— Поглухли, чи що — не чуєте? Німці в тилу!

Глечик, почувши, випростався в своїй ще неглибокій ямі, вискочив з окопу Овсєєв і, прислухавшись, через картоплище подався до Пшеничного. Десь у темряві мудровано вилаявся Свист.

— Ну що? — гукав з окопу Пшеничний. — Докопалися! Якби не я, то й прогавили б. Чекали підмоги з тилу, а там уже німець.

Овсєєв якось похмуро мовчав, стоячи поруч і вслухаючись у звуки далекого бою. Невдовзі біля нього з темряви виринув Свист, підійшов і зупинився позаду насторожений Глечик.

А там, удалині за лісом, загримів нічний бій. До перших кулеметів долучилися інші; їхні черги, наповзаючи одна на одну, зливалися в далеку, приглушену вітром тріскотняву, безладно й неквапливо заляскали постріли з гвинтівок. У чорне піднебесся ще злетіла ракета, потім — друга і дві разом. Догоряючи, вони зникали за похмурими вершинами дерев, а на низькому захмареному небі ще якийсь час мигали неяскраві полохливі відблиски.

— Ну? — не вгамовувався Пшеничний, звертаючись до насторожених, примовклих людей. — Що?

— Чого ти нукаєш? Ну, чого нукаєш, Мурло? — злісно обізвався Свист. — Де старшина?

— Фішера в секрет повів, — сказав Овсєєв.

— А того нукаю, що треба щось робити. Оточили ж, ось і ну, — не збавивши тону, кип’ятився Пшеничний.

Йому ніхто не відповів, усі стояли й слухали, охоплені недобрим передчуттям. А там, у далекій нічній пітьмі, все розлягалися черги, вибухали гранати, вітром розносило навкруги негучну на відстані луну. Люди посмутніли, опустилися їхні натруджені руки, гарячкова тривога вривалася в думки.

У цьому похмурому мовчанні й застав їх старшина, який захеканий прибіг до сторожки. Він, звісно, розумів, що зігнало людей до цього крайнього окопчика, знав, що в таких випадках найкраще без зайвих слів виявити свою владність і твердість. І ще здалека, не пояснюючи нічого й нікого не заспокоюючи, старшина з нарочитою злістю закричав:

— Ну, чого поставали, як ті стовпи на узбіччі? Чого злякалися? Га? Чи ти ба: стріляють? Ви що — не чули пострілів? Ну що, Глечик?

Глечик розгубився від того грубуватого звертання, знизав у темряві плечима.

— Та ось оточують, товаришу старшина.

— Хто сказав: оточують? — розізлився Карпенко. — Хто?

— Що оточують — факт, не булка з маком, — буркотливо зазначив Пшеничний.

— А ти мовчи, товаришу боєць! Чи ти ба — оточують! Скільки вже оточували? У Тодоровці — раз, у Боровичах — два, під Смоленськом тиждень вибиралися — три. І що?

— Так то ж усім полком, а тут що? Шестеро, — озвався з темряви Овсєєв.

— Шестеро! — передражнив Карпенко. — А ці шестеро що, дівки? Чи бійці Червоної Армії? Нас он у фінську на острові троє залишилося, два дні відбивались, від кулеметів сніг до моху розтанув, і нічого — живі. А то — шестеро!

— Так то у фінську…

— А то в німецьку. Один чорт, — уже трохи спокійніше сказав Карпенко й замовк, відриваючи від газети на цигарку. Поки він її скручував, усі мовчали, побоюючись висловити невеселі здогади й уважно прислухаючись до згуків бою. А там, здається, поступово ставало тихше, ракети більше не злітали, стрілянина помітно рідшала.

— Ось що, — обізвався старшина, слинячи цигарку, — нема чого мітингувати. Давай копати кругову. Окопчики з’єднаємо траншеєю.

— Слухай, командире, а може, краще відійдемо, поки не пізно? Га? — помірковано спитав Овсєєв, застібаючи шинель і брязкаючи пряжкою свого ременя.

Старшина зневажливо гмукнув, даючи знати, що його дивує така незрозуміла пропозиція, і з прикрістю спитав:

— Наказ ти чув? Перекрити дорогу на добу. Ну й виконуй, нема чого базікати.

Усі невесело мовчали.

— Ну, досить. Давай копати, — бадьоріше й лагідніше сказав командир. — Окопаємось, і завтра як у батька за пазухою будемо.

— Як у Мурла в торбі, — жартома зауважив Вітька Свист. — І сухо, і тепло, і господар шанує. Ха-ха! Ходімо, Паничу, берімося до діла, ярина зелена, — шарпонув він за рукав Овсєєва, і той знехотя подався за сусідом у морок ночі. Глечик теж пішов на своє місце, а старшина мовчки постояв, затягся разів два димом махорки і притишено суворо мовив до Пшеничного:

— А ти в мене накличеш біду. Я з тебе шкуру спущу за твої штучки. Згадаєш…

— Які штучки?

— Такі, — почулося з темряви. — Сам знаєш.

Сердитий на старшину за ту погрозу і стривожений небезпекою, Пшеничний нерухомо постояв з хвилину, виважуючи свої почуття, а потім, майже вмить щось надумавши, неголосно кинув у темряву:

— Досить!

Так, досить. Досить місити болото по цих розбитих дорогах, досить цокати зубами від холоду, голодувати, досить тремтіти від страху, копати-перекопувати землю, глухнути в боях, де тільки кров,