Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Ближче до діла, Іване. Хто він, той Крайніченко?

— Майор Радянської Армії.

— Он воно як…

— Родом із Києва. Закінчив університет. До війни вчителював, викладав історію. Потім фронт, полон, Дахау… У Керка з сорок п'ятого. Пан Кислицький знав його батька. Каже, що той загинув у ДПУ[5]…

— На цьому вони його й…

— Та ні. Заграва твердить, що Крайніченко…

— Терміні, сеньйоре, — кинув через плече водій і зупинив таксі перед довгастою, білостінною спорудою з скла та бетону.

— Приїхали, — мовив Лебедь і поклав на коліно водієві сотню лір. Той, схопивши банкнот, вислизнув із машини й прочинив перед пасажирами дверцята. — Грація, сеньйоре… Грація…

Через кілька хвилин Лебедь та Гриньох уже сиділи в затишному барі вокзалу й, потягуючи через соломинку прохолодний аперитив, вели розмову далі.

— Так що твердить пан Заграва?

— Він мав із ним лиш одну зустріч, але чомусь переконаний, що то розумний, добре освічений чоловік, а головне — сповідує не нашу віру.

— Не дивно, вони там усі атеїсти.

— Я не про те…

— Гадаю, отче, то не наш клопіт… Ви мені от що скажіть. У чому полягає суть акції возвеличення Бандери й яка в ній роль відводиться Крайніченкові?

— Якщо Заграва сказав правду, то Керк настановив свою людину керівником підпільної друкарні.

— Чому підпільної? Адже Федір Крайніченко — то справжнє прізвище майора.

— Так, справжнє… Нещодавно він оселився під власним ім'ям у «Сен-Готарді».

— Це в Рябчука? Ну що ж… При потребі через Дайна ми можемо довідатися про цього майора більше, ніж знає Заграва. Але це так, до слова. Я слухаю вас, отче…

— Добре, що ви маєте змогу подоїти Дайна — Рябчука, бо я до того, що вже сказав, можу додати мало… Знаю, що на Ляймі, у флігелі колишньої лікарні для божевільних, обладнано друкарню, і досить потужну. Книжка, про яку вгадував Заграва, друкувалася там. Передбачається пропустити через ту друкарню все з того, що вже написано проти совітів, а головне — з того, що пишуть зараз на замовлення Стецька його писаки. Десь найближчим часом там мають скликати всіх, хто ще тримає в руках перо.

— То незле, нехай пишуть…

— Воно так, то все корисно для ідеї, та, як не дивно, може зашкодити нам з вами.

— Не розумію, в який спосіб?

— Більше зараз сказати нічого не можу, бо не знаю.

— То що ж вас бентежить?

— Передчуття… Щось смокче під ребром… Заграва сказав, що про того майора скоро заговорить світ. А коли будуть говорити про нього, то нас з вами не згадуватимуть. То все піде на карб Бандері, Стецькові, то все буде піднімати їх. А тут іще Керк, за руки тримає так, ніби ті бандерівці його брати рідні… От воно все разом і… смокче.

— Маєте рацію, хоча… Але ні, до всього цього треба поставитися вельми уважно. Не спускайте з них очей, Іване, а коли що, то можна ту їхню друкарню й за димом пустити. Звичайно, не власними руками, а так, щоб і комар носа не підточив. Нехай думають, що то якісь гетьманці або мельниківці… В таких делікатних справах нам не завадить повчитись у монсеньйора Оттавіані. Ви мене зрозуміли? Кажу так, щоб знали, як вам повестися, коли раптом стане потреба, а мене поруч не буде… О, здається, це вже нас запрошують. Експрес Рим — Мюнхен… Відходить за кілька хвилин. Я не помилився, перепрошую?

— Так, це наш… — підтвердив отець Гриньох. Йому знову підступила до серця відраза до пана Лебедя, який усю брудну і бридку роботу перекидає на його плечі, а сам уже милиться знову податися за океан, до Брукліна. Але ні, пане Миколо, вам ще треба буде якийсь час посидіти у Мюнхені, принаймні дочекатися звістки від Тура. А те, за чим той пішов до краю, не так швидко робиться…

— О майн гот! — сплеснула руками фрау Хільда, побачивши перед дверима забрьоханого, із запаленими очима Фурмана. — Вас ніби хто навмисне виваляв на брудній дорозі.

— Саме так, моя пані… Навмисне, на брудній дорозі…

Фрау провела його на чорний хід і тицьнула до рук щітку.

— Вони думали… Та не на дурня натрапили! Ви ще згадаєте, хто такий Фурман, я вам того не подарую… — бурчав, виливаючи у тих словах закипілу жовч. — Ми ще зустрінемося з вами, пане Ріко, ще буде час…

Діставшись до Мюнхена, Фурман, перш ніж піти на Цеппелінштрасе складати звіт перед Бандерою про свій вояж до Відня й Гльогніца, подзвонив своєму шефу з федеральної розвідки геру Лютценбергу і негайно був запрошений на конспіративну квартиру.

— На вас чекають уже цілих десять хвилин, — незадоволено мовила фрау Хільда. Вона була лише хазяйкою квартири, на якій гер Лютценберг приймав своїх агентів, але часом поводилася так, ніби не він, а вона була їхнім шефом. Давала поради, нервувала й ображалася, коли хтось з агентів бував у чомусь неточним. З того, як його зустрічала фрау, Фурман знав, у якому настрої прийшов на зустріч гер, і відповідно настроювався сам. Зараз він уже знав, що матиме догану за те, що не подзвонив, не попередив про свій від'їзд до Австрії, та що важила якась догана порівняно з тією надсадою