Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

У ту злощасну неділю йому так і не судилося побачити маму і Вів'єн. «Бофорт» вилетів серед ночі, а на світанку приземлився в Мурманську. Патрік вірив: мама буде чекати його повернення на базі. Ця думка заспокоювала. Він любив свою маму і завжди був радий бачити її. Але що робитиме Вів'єн? А може, воно й добре, що з мамою приїде Вів'єн? Ті, хто не стомлюючись, відпускає на адресу Патріка шпильки відносно його непорочності, хто називає його маминим синком, хай вони, побачивши Вів'єн, заткнуться. Ця дівчина мав все: фігуру, зріст, гарненьке личко…

В Мурманську трохи відпочили, заправили баки пальним, завантажили на борт якісь ящики і без особливих пригод рушили у зворотну путь. Ішли на граничній висоті, вздовж Скандінавських хребтів, обходячи їх з півночі, куди рідко, незважаючи на окупацію Норвегії, залітали німецькі винищувачі. Морські шляхи тут контролювали їхні підводні човни, що ховалися по фіордах, проте повітряні були певною мірою у безпеці. Навіть з боку сонця, з позиції, що завжди таїть для військового льотчика загрозу атаки, зараз несподіванок чекати не доводилось — «месери» не ризикували літати так далеко на північ. За мисом Нордкап взяли що далі під берега. Сонце висіло праворуч по курсу, десь над полюсом. Воно було схоже на відкриту в небі рану, в центрі якої пульсувала крапля паруючої крові.

Голубоокому Патріку було вісімнадцять. Дивлячись на цю жорстоку красу моря, неба і сонця, він ніяк не міг збороти в собі приступу первородного страху. Ні, Патрік ніколи б не зізнався в тому навіть на тортурах, але самому собі змушений був, не міг не признатися, що боїться залишатися наодинці з чорною, як сама смерть, морською пучиною, що лежала внизу під крилом літака. Лякало зловісне, як йому здавалось, умираюче сонце, облямоване фіолетово-брудним ореолом. Намагався не дивитись в ілюмінатор, зосереджено слухав ефір, проте і тут втішного було мало. На землі вирувала війна, її страшкий голос несила було заглушити навіть магнітним бурям. Навушники час від часу вибухали криками, виттям і мольбами: десь в Атлантиці благав про порятунок сотень людей радист невідомо ким торпедованого транспорта. Біля берегів Ісландії гинули англійські рибалки, відкритим текстом проклинаючи долю і своїх хазяїв. Захриплий голос доктора Геббельса повідомляв про секретну зброю і грандіозні перемоги, які вона принесе «тисячолітньому» рейху, а ледь чутна німецька радіостанція з-під невеличкого українського містечка Корсуня, ламким від смертельного переляку фальцетом благала танкістів Гудеріана якомога швидше розірвати кільце російського оточення.

Слухати стогін ефіру для Патріка було мукою. Ось уже півроку, як він закінчив школу радистів королівських ВПС, а звикнути до цієї страшної какофонії ніяк не може. Віллу і Бену добре: вони не слухають і не знають, що твориться в ефірі. Та й взагалі ці хлопці міцніші, нерви у них мов з дроту. Такі не будуть страждати через дурниці. У них, правда, свої складності: вести літак у німій, страхітливій пустелі, мабуть, теж нелегко.

Серед тисяч голосів морзянки і безкінечних перешкод Патрік раптом почув позивні бази. Ці знайомі сполучення тире і крапок адресувались в розбурханім світі лише йому. Вони вмить повернули до діла, зруйнувавши відчуття загубленості і самітності. Радист відкрив блокнот, вийняв олівця і послав у ефір коротке: «Слухаю».

База пропонувала прийняти шифрограму по кодовій таблиці підвищеної секретності. Патрік подав сигнал готовності. В цю мить перед ним виник Білл Уолтінг. Могутні плечі першого пілота не пролазили у двері відсіку. Він підняв над вухом шоломофон, і на скроню упало пасмо золотавого волосся. Лице у Білла грубувате — товсті губи, широкий ніс, глибокі зморшки на впалих щоках, проте кучеряве, кольору достиглого жита, волосся і живі, карі очі надавали йому привабливості. До армії Білл працював у доках Ліверпуля. Там лишились мати і молодша сестра, від них у день вильоту він отримав одразу два листи. Була в нього в Ліверпулі наречена Ширлі. Всі ці подробиці Патрік поза власним бажанням підслухав. Коли Білл і Бен перемовлялись між собою, ведучи довгі розмови ні про що, аби лише не заснути за штурвалом, він міг їх чути. Патрік уже знав, що Ширлі не любила писати листів. Проте регулярно, щонеділі приїздила до Білла і годинами чекала на нього біля воріт казарми. Це, мабуть, і все, що Патрік встиг довідатись про Білла Уолтінга. Про Бенджамена Грісса, другого пілота, він знав ще менше. Цей баскетболіст з Глазго говорив мало і вельми скупо: «так», «ні», «можливо»…

Уолтінга і Грісса зв'язувала давня дружба. В загоні вони завжди стояли один за одного горою, навіть у бійках, які частенько виникали у пивбарі, не забували прикривати один одному «хвости». Їх поважали, проте обходили стороною. Що зв'язувало цих пілотів Патрік не знав. У свої юні роки він ще не дуже розбирався в людях. Сам Патрік мав незлобивий характер, усміхнений, доброзичливий і цими рисами охоче наділяв кожного. До нього ставились без уваги, як ставляться бувалі в бувальцях аси до жовторотих перволіток, що надягли форму льотчиків не за покликанням, а за необхідністю військового часу. Таке ставлення спочатку турбувало Патріка, проте скоро, як людина не марнославна, він махнув на те рукою і зажив звичним для нього безтурботним життям. Вищі рангом і службовим становищем не надокучали йому ні позачерговими нарядами, ані несправедливими причіпками. А коли і траплялось таке, Патрік зносив те стоїчно. Він привчив себе не реагувати на підковирки і кепкування товаришів по службі.

Ще в дитинстві мати ворожила на Патріка у відомої ворожки, і та напророчила її єдиному синові щасливе і довге життя. Він звик до цієї думки. В їх домі охоче і часто повторювали ці пророкування — знайомі і слуги знали, як гаряче любить свого голубоокого Патріка добра місіс Болч…

Шифрограма була незвичною. В ній був наказ повернути до