Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

Але щось йому заважало. Ну, звісно, там, у глибині дивної й настороженої тиші, озвався дзвін. Але не так, як давніше, — дзвін спалахував і завмирав. Від того странній напружився, тіло його знову зібрало розкидані члени і поступово наливалося енергією. Очі тихо запалали, а груди задихали частіше.

За мить забухав чобітьми по сходах, а коли вискочив на вулицю, зупинився. Глухо й тоскно розламувалося хрипке бемкання. Пішов спершу повільно, наче винюхуючи, але напрям брав певний. Здалося йому, що той незвісний дзвонар, загублений у темряві, когось чи чогось прохає, щось йому конче треба від цієї глухої пітьми. Затихало і знову спалахувало, і хода страннього мимоволі почала улягати тому ритму: коли дзвонили, майже біг, а коли затихало, ступав поволі. Густий піт котився з чола і зі щік, а губи висохли. Облизував їх шорстким язиком і відчував, що небо майже спустилося на дахи. Наче не було навколо ні душі, тільки вони двоє з тим розпачливим воланням дзвона.

Зрештою мусив спинитися, бо звуки пропали. Дзвіниця мала бути десь поруч, але бачив довкола глухі стіни. Знову бемкнуло, цього разу лише двічі, і странній метнувсь у бічну вуличку. Світла було мало — якийсь напіврозводнений кисіль. У тому киселі він вирізнив дерев'яну вежу й хутко подався до неї. Але вежа мовчала.

Був, однак, упевнений, що прийшов саме туди, куди його прикликано. Нерушно стояв і чекав. Стовбичив, ніби непорушна тінь, — бовван без обличчя й живого тіла. Навіть дихати перестав: лив самий тільки чорний потік власного погляду: двері у вежу були розхилені, і в них проглядалося кілька приступок.

У глибині, де пропадали дерев'яні сходи, почулися рипкі звуки. Вже виразно чув, як натужно вгинаються під ногами приступні — чоловік, котрий спускався, йшов так само нерівне, як дзвонив. Збігав сходами, а тоді зупинявся, начебто передихав, знову робив кілька кроків, а потім біг, голосно гуркочучи приступками. Зрештою, вивалилося з темені. темне тіло — чоловік спазматичне схопився за одвірок і з натугою вирівнявся.

Отут вони й зустрілися. Дивилися один на одного: дзвонар зі страхом, а странній — з цікавістю. Вдивлялися навзаєм один в одного й нібито впізнавали себе. Сіра сутінь, що обступала їх, розступилася, довкола просвітліло, а може, освітили вони отак себе самі? Странній уздрів ченця у порваній рясі, той відштовхнувся від одвірка і ступив кілька кроків назустріч. Став і замахав руками, намагаючись зберегти рівновагу, а може, хотів щось сказати? Тоді й відчув странній дивний струс: його мозок пойнявся яскравим вогнем, і від того ще яскравіше освітився дзвонар. Був ніби оторочений ясно-синім вогняним кільцем, завмер, по-чудернацькому вигнувшись, і подався всім тілом до страннього. Тоді відсахнувся і позадкував, аж доки не обперся об стіну дзвіниці. Вдарився глухо й повільно почав сповзати на землю. Странній стрілою кинувся до нього — тканина чернечої ряси з тріском розлізлась у пальцях, ніби була зіткана з павутини: вони обоє уздріли один одного так близько, аж дихати перестали. Странній простяг руку до оголених грудей дзвонаря — спалахнуло й заграло зелене світло. Зирнув із солодким жахом і раптом згадав, яке має бути власне обличчя. Он воно, те, що загублено на бойовиську, он воно — причина його болю й безпам'ятства.

Відбувалося щось незвичайне: він сам ставав отим ченцем, котрий безживне розпластався перед ним на землі. Порожні груди страннього раптом наповнилися прохолодною вільгою, відчуттям звільнення і тихого щастя — ченцеве «я» увіч переходило в нього, затоплюючи кожну клітину тіла. Наповнювався живою присутністю цього донедавна чужого собі чоловіка і вже знав його ім'я. Знав усе, що може знати людина про себе, пізнав навіть страх, що відчув чернець у хвилини кончини, — себе порожнього побачив серед вулиці. Щось високе, сіре, безлике стояло й лило чорний вогонь погляду, щось не схоже на людину, але в людському образі — сірий птах з велетенськими, складеними за плечима крильми, простягнута вперед кощава рука з пазурами; господи, здригнувся раптом странній і впав, гримнувши коліньми, на брук. «Господи, — зойкнув він, схиляючись над розпластаним, бездиханним тілом, — що це відбувається?» З його очей покотилися сльози — оплакував він отого неживого і розпростертого, оте тіло, що поволі дубіло й виставляло до сірого неба оскалене, неживе лице.

Ні, він ніколи не знав того, котрий так нагло помер у нього на очах; ні, він не міг уже його пізнати, отого сірого й безликого, якого так нагло перелякався. Ні, йому треба тікати звідсіля, тікати неодмінно. На ньому з'явилася чудна одежа, стара, сіра ряса, а коли запустив він пальці у волосся, здивувався, що густе воно й кучеряве. Він струснув тим волоссям і, не озираючись, пішов швидким кроком по залитій місячним світлом (хоч недавно ніякого місяця не було) вулиці. Вулиці чи дорозі, бо стіни навколо раптом почали розтікатися й плавитися, і війнув на нього легкий подих напоєного польовими запахами нічного леготу.

Я задоволене ліг під деревом.

Приємно нило тіло, як після любої роботи чи вдалої мандрівки. Зрештою, я нічого особливого сьогодні не вчинив та й мандрівка моя була абияка: від міста до міста. Тут, неподалік міської брами, в затінку дикої грушні, я ліг спочити, щоб послухати солодку втому у тілі й роззирнутися, як любив, на божий світ. Небо в просвіті грушевих гілок лило синє сяйво, стояла теплінь, м'яко тепліли хмари, дзвенів жайворон, шаруділи в сухій канаві ящірки, від недалекого ставу дихало вільгою, тож я безтурботно заклав за голову руки й дивився, аж млоїло мені в очах, на яскраве небо. Вишні сфери клали мені на лице блакитну печатку, а вуста мимоволі почали ворушитися, поспівуючи чи молячися, — складали високоштильні й фігурні латинські гекзаметри. Моє порожнє черево стягувалося очкуром, а босі ноги вільно розкинулися: на підошвах давно наросла груба шкіра, світліло тільки між пальцями. Врешті, я мав і патинки, але беріг їх для холодного часу.

Сьогодні ж був великодушний: хоч з'їв тільки скибку хліба, не пекла душі туга; волів радше полежати, ніж стукатись у зовсім недалеку міську браму. Бо хіба то не задоволення: лежати отак і розчинятись у зелені? Волосся тоді ніби зростається з травою, а ноги з землею. Очі переливаються в небо, а тулуб росте, ніби корінь, що виткнувся з земної товщі. Наді мною лагідно пошумовує грушня, монетки її листків сухо шелестять,