Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, зомбі" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 34
Перейти на сторінку:
ходив поголос, що в Пакистані мене завербувала американська розвідка, там я отримав звання майора й спецзавдання: — коли почнеться наступ, будь-що висадити в повітря місцевий цукрозавод… Звісно, на всі ті брехні та побрехеньки мені було плювать; однак рідня моя стривожилася не на жарт. А ще б пак: люди завше стоять на боці сильнішого, бодай підсвідомо! Насправді ж заковика була в тім, що я не хтів визнавати жодної ідеології… як казали в селі, не мав нічого святого. Я жив як воно мені жилося й хотів лиш одного: щоб мені дали спокій. Ну, та до цих чуток мені було не звикать: погана слава завжди ходила за мною назирці — ще аж од тої пори, як мене, сина районного партфункціонера, виключили із восьмого класу за хуліганство і я пас худобу в колгоспі; і потім, коли скінчив школу заочно, вступив до університету, а через півтора року вилетів з тріском — за те, що мав довгого язика й нехіть до ріжного роду збіговиськ…

А з села довелося забиратись під три чорти. Оце так, недвозначно й без зайвих церемоній, заявив мені батько: він якраз почав головувать у колгоспі, й з нього по зав'язку вистачало своїх конфліктів. В місті я, звісно, теж нікому не був потрібен, а на бетоновому заводі платили копійки, й жити з них не можна було ніяк. Люди добрі, все це було геть не таким, яким я його бачив у своїх напівбожевільних снах, — і навіть більш: воно було до того безрадісним, до того убогим і сірим, що просто руки опускалися! І якби не «Тартар», котрий винюхав мене в тлумиську двомільйонного міста…

Тож-бо й воно, подумав я, сповільнюючи хід біля пасастого шлагбаума з двома багровими ліхтарями. Мою машину тут знали, й сержант — здоровезний гомеляка з пласкою, як корж, мармизою — махнув києм, пропускаючи мене геть. Тожбо й воно, подумав я, знову притискуючи акселератора. «Тартар» тільки-но розгортав свою діяльність. Була створена служба, котра вербувала людей, переважно «афганців», які вертались із війни. Тести я пройшов з найкращими показниками. Мені дали професійну кличку Оскар, і півроку я працював у бригаді командос… місяців зо два ми ошивалися в Ризі, охороняючи від рекету кооператив «Гангарт», потім мали діло з бандою Зелінського у Львові, а відтак на цілий сезон мене перекинули в Ялту… Помалу-помалу, а на білий світ я став дивитися прихильніше. Диво дивне: мені знову почало здаватися, що в ньому є не тільки чорні барви! Звісно, «Тартар» дав мені все, чого тільки душа може забажати: авто, дім у передмісті, грубий заробіток… а головне: я знову жив отим напруженим, зібганим у клубок життям, котре в'їлося в мою плоть і кров, потіснивши всі людські інстинкти. Врешті виявилося, що фірмі потрібні не тільки мої блискавичні рефлекси, воістину воляча сила і бойовий досвід, — інтелект у «Тартарі» цінувався передовсім і був на вагу золота! Через півроку хтось завважив, що я здатен виконувать не лише брудну роботу командос. Нам потрібні люди, які зуміли б провадити розшук, заявили мені. Правда, для цього в голові треба мати ще й трохи лою… Я його мав. Було це везіння, а може, й просто збіг обставин, але детективна діяльність пішла в мене блискуче. Через якийсь рік я працював у штабквартирі «Тартару». На мене дивилися з повагою й зі мною рахувалися, таких людей у Мурата було не більше двох десятків, і тримали нас для надзвичайно делікатної роботи… чи надзвичайно брудної, що було одне й те ж, зважаючи на специфіку фірми. Правда, такої справи… а радше такого поганого відчуття я ще не мав. Певне, щось відчував і Мурат… недарма він особисто взявся контролювати цю справу… та й мені її повісив на шию теж недарма…

Обіч забовваніла кав'ярня. Вулиця була геть захаращена машинами. На ніч тиснув мороз, і асфальт укрився кригою. Я звернув під кав'ярню й, припаркувавшись за бордюром, вимкнув мотор.

Дзиґарі на вежі показували десять хвилин до шостої.

Скількись часу я просто сидів і роззирався довкруги. Неспокій не покидав мене. Біля кав'ярні товклися якісь волоцюги. Ходили люди по тротуару. У ятці затойбіч вулиці продавали морозиво. Тут, на місці контакту, небезпека зросла. Я почував її кожним нервом, кожнісінькою клітиною свого тіла. Я глипнув на годинника: до зустрічі зоставалось дві хвилини. Дівча у спортивних штанцях, котрі туго обтягували його крутий задок, провадило на повідку лахматого пса. Пройшли хлопець із дівчиною. Вони йшли обнявшись… У ліжко, певне, повів, — подумалося мені мимохідь, — а тут сиди, як пес!.. Двоє бичів присіли за сусіднім авто й стали розливать одеколон. Один випив — і зразу ж став блювать. Він блював і блював. «Ох, на хрена ж я пил!» — приказував він з розпачем…

Я добував пачку «Морріса». Хуртовина густішала, й волоцюги поховались у кав'ярні. Малевича ніде не було видно. Так само не кваплячись, я висмикнув зубами сигарету й пошукав запальничку; вона валялася десь аж на задньому сидінні, й довелося вставати з місця; знову вмостившись за кермом, я натиснув кнопку й, коли блискучий нікельований ковпачок відскочив убік, став нагинатись, щоб припалити сигарету…

… і тоді безформне відчуття, що точило мене цілісінький день, вибухнуло в моїй свідомості, як бомба, й мені стало страшно і безпритульно, як ніколи в житті, і я сахнувся, й підняв голову, і побачив — чітко й статично, мов у стопкадрі: спочатку машину — низьке попелясте авто, яке щойно виринуло з пітьми й, гальмуючи, котиться до пішохідного переходу, — й зразу ж по тому — височезну, кощаву фігуру Малевича, який ступив на асфальт із тротуару й пішов через дорогу, махаючи дипломатом, й водночас — зелений вогник світлофора, який ввімкнувся секунди зо три тому…

… а далі все почало розвиватися з блискавичною швидкістю: Малевич ступив ще крок — і порівнявся з радіатором попелястого авто; дзиґарі на вежі загули, й пролунав перший удар, гучний і врочистий, неначе поклик сурми; а та машина, з місця взявши розгін, вискочила на червоне світло, повалила Малевича з ніг — й підім'яла під себе, мов ганчір'яну ляльку.

Багажник підкинуло; в якийсь момент мені здалося, що авто перевернеться; задні колеса, з'їхавши з тіла, неначеб зависли в повітрі, а тоді грюкнули об асфальт. Авто викотилося у лівий ряд; чутно було, як

1 ... 4 5 6 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"