Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

З води я таки виліз, але йти далі вже не було сили. А мокрий одяг на мені вмить перетворився на крижаний панцер.

“Відпочити!.. Трошечки відпочити!” — благало все моє тіло.

Недалеко від себе я помітив щось схоже на невелику печеру, утворену нагромадженням криги.

“Там можна сховатись від вітру й трошки зігрітись…” — промайнула в голові моїй підступна думка.

Я заліз у печеру. Сів. Мені було так затишно.

“Ні в якому разі не спати!.. Спати не можна!” — наказував я сам собі і, щоб не заснути, рахував уголос. Пригадую, я нарахував майже до тисячі. Потім мене почала долати солодка втома. Завивання вітру поступово перетворювалось на райську музику, що дедалі більше нагадувала мені гуркіт мотора. Мені снилось, що я знову сиджу поруч Амундсена.

Гуркіт “Латама” безперервно лунав у мене в вухах, а я спокійно засинав. І всі ці роки я справді спав спокійно…

Северсон замовк. Запала тиша.

Та ось в кабіні спалахнула червона застережна лампочка, глухо застугоніли ракетні двигуни. Космічний корабель ішов на посадку.

Северсон не помічав цього, поринувши у спогади. На нього занепокоєно, стривожено дивились великі чорні очі дівчини.

…Хто ж були оті двоє?.. Куди прямували?.. Яким чином соратник Амундсена, проспавши десятки років у кризі Арктики, знову повернувся до життя?

Щоб відповісти на всі ці запитання, нам доведеться повернутись на кілька місяців назад і почати свою розповідь із знаменного засідання, яке відбулось у Всесвітній Академії наук.

Світло, що випромінювалось з невидимих джерел і рівномірно заливало все величезне приміщення, погасло. Шум у залі замовк.

На великому проекційному полотні з’явилась кольорова карта, на її фоні вимальовувався силует людини з указкою в руці.

— Мене запросили зробити доповідь про хід робіт в Арктиці, — сказав доповідач і показав на екран. — Ось такий був стан одвічної криги на той час, коли Всесвітня Академія наук приступила до здійснення величного проекту отеплення Арктики. Як вам відомо, увесь той цінний науковий матеріал, без якого не можна було б здійснити проект, самовіддано збирали герої — красінці, папанінці, працівники кільканадцяти дослідницьких приполярних станцій в п’ятдесятих роках двадцятого століття та багато інших дослідників і вчених аж до наших днів.

Роботи розпочались у секторі між Гренландією і Норвегією. Вістря нашого наступу було скеровано через Шпіцберген на Північний полюс. Нашим головним завданням було насамперед продовжити дію течії Гольфстрім, щоб розбита крига не замерзала за нами знову. Ми досягли цього. Водночас з допомогою теплової енергії ядерних випромінювачів ми розпочали два ще могутніші наступи на одвічну кригу…

Доповідач натиснув на одну з численних кнопок пульта. На великій карті з’явились дві червоні стріли. Перша лягла своєю основою на острови Північної Америки і просувалась до Північного полюса, друга починалась у протоці Берінга і торкалась вістрям вісімдесятої паралелі.

— Льодовики ми витіснили за Полярне коло, подекуди аж до полюса, — продовжував доповідач. — Завдяки цьому відкрився вільний протягом усього року морський шлях між Азією, Європою і Америкою. Тиждень тому розпочав свої сміливі досліди академік Галек, який прагне з допомогою штучних сонць завдати кризі удару просто на полюсі.

Як ми встановили, витіснення криги за вісімдесяту паралель благотворно впливає на погоду й клімат в усій північній півкулі Землі. Прогнози деяких учених про зміну погоди не на користь людству не справдились.

У залі пролунали оплески.

— Про вплив отеплення Арктики на землеробство та про подальше просування флори до полюса доповідатимуть інші, а я познайомлю вас із результатом діяльності дослідницьких загонів. На перше місце слід поставити відкриття, які значно збагатили нашу біологію. З допомогою ультразвуку та кількох видів променів дослідники знайшли цілий ряд організмів, які збереглись у кризі з первісних часів. Про оживлення цих створінь говоритиме академік Тарабкін. А ми зараз оглянемо цікаві знахідки з допомогою безпосередньої телевізійної передачі…

Доповідач натиснув на якусь з кнопок, і на екрані враз виникла прекрасна кольорова картина.

На березі бурхливого моря стояв великий вертоліт, а біля нього — група людей, що вели жваву розмову. На обрії, скільки сягало око, біліла крига.

За мить картина змінилась: тепер на екрані була кабіна вертольота. Біля пульта з численними екранами сидів літній чоловік з зосередженим приємним обличчям.

— Це — дослідницький відділ “Шпіцберген — Земля Франца-Йосифа”, — посміхнувся він до залу. — Працюємо зараз на острові Білому. Що вас цікавить, Михайле Володимировичу?

— Продемонструйте, товаришу Бергер, ваші знахідки.

— Охоче… — чоловік повернувся до пульта. — Я ввімкну локатори, щоб ви могли зазирнути в надра землі.

На екрані проступили розпливчасті брудні смуги, які швидко набували чіткості й виразності.

— Глибина — шість метрів… — лунав голос Бергера. — Тут, під наносним грунтом, починається товстий шар криги… Наш вертоліт з апаратурою просувається до центру острова… Увага!

Перед глядачами з’явився нечіткий образ складеного по колу каміння, а поруч нього — багато кісток. Трохи далі “очі” апарата виявили велику ведмежу голову. Ще далі — нап’яту на палиці шкуру.

Картина на екрані швидко попливла в сторону.