Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

Здалеку вона видалась капітанові молодою: ішла, легко ступаючи, як дівчина, та з під хустки вибилося сиве пасмо, а відкриту засмаглу шию прорізали неглибокі зморшки.

«Сестра Завгороднього», — здогадався Шугалій і ввічливо привітався.

Вона здивовано підвела й так високі, наче намальовані, брови, либонь, хотіла запитати, чому цей незнайомець так безцеремонно увірвався до садиби, але Шугалій випередив її:

— Коли не помиляюсь, Олена Михайлівна Завгородня? — Жінка кивнула, і Шугалій вів далі: — Я з обласного управління держбезпеки, капітан Шугалій, і, якщо у вас є час…

Жінка дивилася на нього відчужено, наче не розуміла, для чого завітав до них працівник держбезпеки, та нараз повела головою, немов отямилася, й кивнула на двері.

— Заходьте, — мовила несподівано низьким грудним голосом, наче проспівала, — на веранді вам буде зручно, а я зараз…

Вона обминула капітана, вказала на легке, модерне крісло, що стояло біля розчиненого вікна, поклала гладіолуси на стілець поруч і зникла за матовими з візерунками дверима.

Шугалій огледівся. Веранда довга, засклена від самої підлоги, суціль затягнута шторами з багатокольоровими химерними візерунками. На стіні кілька тарілок з персонажами гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», широкий диван під протилежною скляною стіною і полірований стіл перед ним.

Шугалій визирнув у вікно. Попід верандою цвіли троянди, за ними стояла вкрита гуцульським ліжником гойдалка-диван, ліжник був прим'ятий, і товста книжка лежала просто на траві. Видно, її щойно читали, бо поруч стояла склянка з недопитим чаєм, він іще не встиг охолонути і ледь помітно парував.

Рипнули двері, повернулась Олена Михайлівна. Вона зняла фартушину — була в сукні такого ж шовку, як і хустка, і в черевиках на низьких підборах. Поставила гладіолуси у високу, товстого жовтуватого скла вазу й сіла на диван у глибині веранди, осмикнувши на колінах короткувату для її віку сукню. Нічого не сказала, тільки дивилась очікувально, і Шугалій побачив у її очах чи то тривогу, чи глибоко прихований страх. Втім, він міг і помилитися, жінка сиділа досить далеко, у темному кутку, і риси її обличчя мінилися від сонячних відблисків, що пробивалися крізь візерунчасті штори.

Капітан волів, щоб Олена Михайлівна сиділа поруч на стільці, та був у гостях і мусив задовольнятися, принаймні попервах, скромною роллю непроханого відвідувача. І все ж пересунув крісло трохи праворуч, ближче до столу, торкнувся темної, мало не чорної квітки, попестив пучками оксамитову пелюстку й запитав:

— Здається, «туркана»? — Колись і від когось чув, що існує такий сорт темно-червоних гладіолусів, на цьому, фактично, й кінчалися його знання в квітникарстві, але був певен, що такий несподіваний початок розмови йому тільки на користь: завжди намагався знайти щось таке, що дозволило б подолати первісний бар'єр відчуженості між незнайомими людьми, а сестра Завгороднього, безумовно, кохалася у квітах.

Справді, Олена Михайлівна блиснула на нього очима зацікавлено й заперечила:

— Ні, це досить рідкісний сорт — «елегія». Примхлива квітка, потребує легких грунтів і підживлення, але красива, чи не так?

— Дуже, — ствердив Шугалій і кивнув на відчинене вікно, за яким звисали заквітчані ліани: — Уперше бачу, мені подобаються.

— Це клематиси. Ломиніс по-народному, я посадила три кущі й не шкодую. Дістала у Львові, а тут, в Озерську, вже черга утворилася за паростками.

— Самі їздили до Львова? — поцікавився Шугалій. — По квіти?

Жінка лише знизала плечима, і це було красномовною відповіддю на капітанове запитання: мовляв, у пошуках гарної квітки можна подолати й значно більшу відстань.

Шугалій пересунув стілець ще трохи від столу, тепер він краще бачив обличчя Завгородньої. Подумав, що роки все ж милостиво обійшлися з нею: за п'ятдесят, а обличчя моложаве, й очі не згасли.

— Ви весь час жили з братом? — запитав і помітив, як спохмурніла Олена Михайлівна, — видно, це запитання було не з приємних. Справді, її не можна було назвати невродливою, а в молодості, либонь, чарувала не одного — обличчя трохи видовжене, очі великі й широко поставлені, тепер втомлені, з павутинням зморщок, що розбіглися до скронь, але все ще глибокі.

— По війні весь час у Озерську, — відповіла. Вона зрозуміла підтекст запитання Шугалія, бо додала по паузі:— Якось уже трапилось, що з братом і з братом… — Олена Михайлівна махнула рукою удавано байдуже, і Шугалій здогадався, що вона, мабуть, пережила якусь особисту трагедію, котра й наклала відбиток на все її життя, бо що ж іще може спонукати двадцятирічну дівчину замкнутися в братовій хижі?

Але розпитувати було незручно, й капітан поклався на випадок, не так, правда, на випадок, як на довгі язики знайомих та сусідок Завгородньої, котрі давно вже перемили кісточки по-дівочому стрункої старої дівки.

Похитав головою співчутливо.

— Така трагедія, — мовив, — і мені прикро…

— Мусите робити свою справу, — перервала його Олена Михайлівна досить рішуче — вона таки мала характер, і капітанові сподобалось це.

Почав напрямки:

— Звичайно, ви знаєте про зміст листа, знайденого вашим племінником у шухляді письмового столу покійного Андрія Михайловича? Як вважаєте, що спонукало його написати це?

Жінка похитала головою.

— Не маю уявлення.

— Чи не пов'язаний цей лист з відвідинами Романа Стецишина?

— Не думаю.

— Він — ваш родич?

— Двоюрідний брат. Ми не бачилися з сорок четвертого року.

— Листувалися?

— Андрій Михайлович писав кілька разів.

— А ви?

— Ні.

— Чому?

Олена Михайлівна знизала плечима невпевнено.

— Не було про що писати.

— Але ж брат…

— У них — своє життя, у нас — своє.

— І все ж, раді були побачитись?

Жінка якось дивно зиркнула на Шугалія, запитала:

— І це справді цікавить вас?

— Навіть дуже.

— Звичайно, рада. Ціле життя минуло, цікаво… Але ж, — махнула рукою, — у спогадах