Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- пляшкою кокосової олії,- Розмері побачила знайоме обличчя: місіс Дайвер пройшла повз неї з кількома диванними подушками в руках, прямуючи до машини, що чекала біля тротуару. З віконця машини загавкав коротконогий чорний песик. Шофер, що був задрімав, стрепенувся. Місіс Дайвер умостилася на сидінні - вродливе обличчя серйозне, зосереджене, очі спокійно і пильно дивляться просто себе, в порожнечу. Вбрана вона була в яскраво-червону сукню, засмаглі ноги - без панчіх. Її густе і темне волосся вилискувало золотом, як шерсть собаки з породи чау-чау.

До поїзда лишалося ще півгодини, і Розмері вирішила перечекати в «Кафе союзників» на Круазетт, де в зеленій півтемряві під деревами стояли столики, а оркестр виконував для уявного космополітичного панства мелодію «Карнавал у Ніцці» й наймодніший минулого року американський блюз. Розмері купила «Тан», а для матері - «Сетердей івнінг пост» і, попиваючи лимонад, переглядала надруковані в тижневику мемуари якоїсь російської княгині; застарілі умовності дев’яностих років видавалися їй у цю мить реальнішими й ближчими, ніж те, про що сповіщали заголовки французької газети. Це тоскне почуття гнітило її ще в готелі - звикла до того, що газети зображають усі, навіть найабсурдніші недоладності європейського життя або як комедію, або як трагедію, і, неспроможна вловити істину, вона думала тепер про те, як усе-таки одноманітно й нудно живеться людям у Франції. Її тугу посилювали сумовиті мелодії оркестру, які нагадували меланхолійну музику, що супроводить виступи естрадних акробатів. Вона зраділа, коли поїзд рушив і повіз її назад, до готелю.

Наступного дня на пляж вона не пішла, бо плечі таки обгоріли. Натомість вони з матір’ю найняли автомобіль - добряче поторгувавшись, бо тільки тут, у Франції, Розмері зрозуміла ціну грошей,- і поїхали на прогулянку по Рів’єрі, цій дельті багатьох річок. Шофер-росіянин, що своїм виглядом нагадував Івана Грозного чи якогось іншого царя, взявся бути гідом, і славнозвісні назви - Ніцца, Канн, Монте-Карло - засяяли крізь сонливе й курне марево спеки, нагадуючи про монархів, що приїздили сюди пити-гуляти або помирати, про раджів, що кидали англійським балеринам діамантові очі Будди, про російських князів, що за колишніх ікряних часів бенкетували тижнями, змішуючи всі години доби в суцільні балтійські сутінки. На узбережжі й досі витав російський дух - раз у раз вони проїздили повз зачинені російські книгарні й бакалійні крамниці. Десять років тому в квітні, коли завершився сезон, брами православної церкви замкнули на ключ і пляшки із солодким шампанським, улюбленим напоєм росіян, перенесли в підвали до повернення гостей. «Повернемось наступного сезону»,- сказали вони, але цим обіцянкам не судилося справдитись, бо вони не повернулися та й уже не повернуться.

Було приємно їхати назад надвечір, понад морем, що мінилося примхливо, мов різноколірні скельця з дитячих спогадів - робилося то зеленкуватим, як молочний сік, то блакитним, як вода після прання, то темно-червоним, як вино. Було приємно проїздити повз людей, що обідали в садках перед своїми будиночками, і чути скреготливі звуки піанол з оповитих виноградом сільських таверн. Коли вони звернули з гірського шосе й почали спускатися до готелю Госса між густих гаїв - кожен гай і в сутінках зберігав свій, тільки йому властивий зелений відтінок,- над руїнами акведука вже сходив місяць...

Десь у горах за готелем грала музика, танцювали. Розмері лежала в місячному сяйві, якомусь примарному під москітною сіткою, і, дослухаючись до відлуння чужих розваг, думала про людей, яких бачила на пляжі,- про тих, що так їй сподобалися. Може, завтра вони знову будуть там, думала вона. А втім, вони, видно, й справді цураються чужих - розташувавшись із своїми парасолями, бамбуковими матами, собаками й дітьми в тому кутку, вони ніби відгороджуються від стороннього люду. Та одне Розмері вирішила твердо: вона не змарнує свої останні два ранки тут з тією другою компанією.

 

IV

 

 

Все владналося само собою. Маккіско з компанією на пляжі ще не було, і щойно Розмері розстелила свій халат і лягла, як з-під парасолів вигулькнули й підійшли до неї двоє чоловіків - той, у жокейській шапочці, й високий блондин, що полюбляв розпилювати навпіл офіціантів.

- Доброго ранку,- чемно почав був Дік Дайвер, але не витримав: - Послухайте, хто ж так робить? Ну, обгоріли, гаразд, але хіба ж можна зникати на цілий день? А ми тут хвилюйся!

Розмері сіла й весело всміхнулася, показуючи, що її тішить цей несподіваний вияв турботи.

- Ми до вас ось із чим,- вів далі Дік Дайвер.- Приєднуйтесь-но сьогодні до нас! У нас є що випити, є чим закусити, отож не пошкодуєте. Просимо.

Він був сама доброта, чарівна доброта - голос його обіцяв дружбу й заступництво, навіть більше - подорож у нові, незвідані світи, в нескінченну плетеницю казкових розваг і принад. Він зумів відрекомендувати Розмері своїм друзям, не назвавши її імені, а потім прозоро дав їй зрозуміти, що всі чудово знають, хто вона, але поважають її право на приватне життя. Відколи Розмері стала актрисою, до неї ще ніхто, крім хіба товаришів по професії, не виявляв такої чемності.

Сидячи дуже рівно - аж здавалося, що її засмагла спина підвішена до перлового намиста,- Ніколь Дайвер гортала куховарську книгу, хотіла знати, як готують курчат по-мерілендському. Розмері подумки визначила її вік - років двадцять чотири. Перше враження від Ніколь можна було б сформулювати по-житейському просто: «вродлива жінка». Але уважніший погляд на її обличчя виявляв дивну особливість - здавалось, воно було задумане в героїчному ключі, з рисами вольовими й чіткими; і лінія чола, і світлотіні, і всі ознаки, що пов’язуються із сильною й темпераментною вдачею, були виконані з роденівським натхненням; проте наприкінці роботи скульптора мовби захопила інша мета, і він почав згладжувати риси, керуючись уже тільки звичними канонами краси - і згладив їх настільки, що ще один дотик різця позбавив би його твір будь-якої виразності й винятковості. Різьбяр особливо ризикував, викінчуючи уста - вони були гарненькі, як у красуні з журнальної обкладинки, але водночас гармоніювали з невловною своєрідністю загального малюнка.

- Ви надовго сюди? - спитала Ніколь. Голос у неї був низький, майже хрипкий.

Розмері раптом спало на думку, що вони з матір’ю могли б пробути тут тиждень.

- Та ні, не те щоб надовго,- уникливо відповіла вона.- Ми подорожуємо давно, аж з березня. Почали з Сіцілії і тепер поволі кочуємо на північ. У січні під час зйомок я