Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

- Цур їм, тим прок­ля­тим мед­ве­дям! - го­во­ри­ли де­які.- Не­хай тут хоч жи­ють, хоч ги­нуть собі, чи ж нам для них нараж­увати своє жит­тя?

Але Ту­гар Вовк, а особ­ли­во Ми­рос­ла­ва й Мак­сим, на­ля­га­ли­ кон­че, аби кінчи­ти роз­по­ча­те діло. Бо­яри вкінці прис­та­ли, але якось ду­же не раді бу­ли вер­та­ти на свої ста­новища.

- Позвольте мені, бо­яри, сло­во ска­за­ти,- за­го­во­рив до них Мак­сим.- Мої то­ва­риші-ту­хольці замк­ну­ли вихід і не пус­тять ані од­но­го звіра відси. Тим-то нам непотрібно ро­з­хо­ди­ти­ся віддалік од­ним від од­них. Най­ліпше бу­де, ду­маю, розділи­ти­ся нам на дві ров­ти і йти по­над самі краї про­пасті по обох бо­ках. Так ми змо­же­мо най­ліпше зігна­ти все до се­ре­ди­ни, а там ра­зом з ту­хольськими па­сем­ця­ми обс­ту­пи­мо гус­тою ла­вою і вистріляємо до од­но­го.

- Авжеж, ав­жеж, що так ліпше! - крик­ну­ли де­які бо­яри, не ба­ча­чи насмішли­во­го усміху, що пе­ре­летів по ус­тах Ма­ксим­а.

Тоді то­ва­рист­во розділи­ло­ся. Од­ну ров­ту про­ва­див Ту­гар Вовк, а дру­гу Максим. Ми­рос­ла­ва з влас­ної охо­ти при­лу­чи­ла­ся до дру­гої ров­ти, хоч і са­ма не мог­ла собі ви­яс­ни­ти для чо­го. Ма­буть, шу­ка­ла не­без­пе­ки, бо Мак­сим ви­раз­но ка­зав, що до­рога дру­гої ров­ти не­без­печніша.

Знов заг­ра­ли ро­ги, і обі ров­ти розійшли­ся. Ловці йшли де па­ра­ми, де один­цем, то схо­дя­чись, то роз­хо­дя­чись, щоб ви­шу­ку­ва­ти до­ро­гу. Ку­па­ми йти бу­ло зовсім не­мож­ли­во. Збли­жа­лись уже до са­мо­го вер­ху; верх сам був го­лий, але по­ниж­че був цілий вал каміння, зва­лищ і ви­вертів. Ту­ди прой­ти бу­ло най­трудніше і най­не­без­печніше.

В однім місці стир­ча­ла ку­па зва­лищ, мов ви­со­ка баш­та. Ло­мач­чя, каміння і навіяне від давніх-да­вен лис­тя заго­ро­дж­увало, ба­чи­лось, уся­кий прис­туп до при­род­ної твер­дині. Мак­сим по­повз по­над са­мим краєм гли­бо­чез­ної про­пасті, чіпля­ючись де-де мо­ху та скальних об­ривів, щоб ту­ди ви­най­ти прохід. Бо­яри ж, не на­виклі до та­ких неприс­тупних і кар­ко­лом­них доріг, пішли здовж ва­лу, надіючись най­ти далі пе­рер­ву і обійти йо­го.

Мирослава зу­пи­ни­ла­ся, не­мов щось дер­жа­ло її близ Мак­сима; її бистрі очі вдав­лю­ва­ли­ся пильно в нас­то­бурче­ну пе­ред нею стіну ло­му, шу­ка­ючи хоч би й як труд­но­го про­ходу. Не­дов­го так і вдив­ля­ла­ся, але сміло по­ча­ла вдира­ти­ся­ на ве­ликі кам’яні бри­ли та ви­вер­ти, що завалюва­ли прохід. Ста­ла на версі і гор­до озир­ну­ла­ся дов­ко­ла. Бо­яри відійшли вже бу­ли до­сить да­ле­ко, Мак­си­ма не вид­но, а пе­ред нею без­лад­на су­то­ло­ка скал та ломів, че­рез яку, ба­чилось, прохід був не­мож­ли­вий. Але ні! Он там, тро­хи від­далік, ле­жить ве­ли­чез­на сме­ре­ка клад­кою по­над те пек­ло,- ту­ди без­печ­но мож­на пе­рей­ти до верш­ка! Недовго ду­ма­ючи, Ми­рос­ла­ва пус­ти­ла­ся на ту клад­ку. А всту­па­ючи на неї, ще раз озир­ну­ла­ся і, гор­да зі сво­го від­криття, при­ло­жи­ла гар­но то­че­ний ріг до своїх ко­ра­ло­вих уст і зат­ру­би­ла на весь ліс. Лу­на по­ко­ти­ла­ся по­ло­ни­на­ми, роз­би­ва­ючись у деб­рях та зво­рах чим­раз на більше час­ток, аж по­ки не ско­на­ла десь у да­ле­ких, не­дос­туп­них гуща­вина­х. На го­лос Ми­рос­ла­ви­но­го ро­га відізвав­ся здалек­а ріг її батька, а там і ро­ги інших бо­яр. Ще хвильку за­ва­гу­ва­ла­ся Ми­рос­ла­ва, сто­ячи ви­со­ко на ви­верті. Смерек­а бу­ла ду­же ста­ра і наскрізь по­рох­ня­ва, а вспо­ду, в неп­рог­лядній гу­ща­вині ломів, зда­ва­лось їй, що чує лег­кий хрускіт і мур­ко­тан­ня. Прис­лу­ха­ла­ся ліпше - не чу­ти нічо­го. Тоді во­на сміло сту­пи­ла на свою клад­ку. Але лед­ве уйш­ла з п’ять кроків, ко­ли ра­зом затріща­ла пе­рет­рупішіла сме­ре­ка, зла­ма­ла­ся під но­га­ми Ми­рос­ла­ви, і сміла дівчи­на враз із пе­рег­ни­лим тра­мом упа­ла до­до­лу, в ло­ми та зва­ли­ща.

Впала на но­ги, не по­пус­ка­ючись своєї зброї. В ру­ках стис­кала сильно сріблом око­ва­не ра­ти­ще; че­рез плечі у неї висіли міцний лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за гар­ним шкі­ря­ним по­ясом, що мов ви­ли­тий об­ха­пу­вав її струн­кий ді­во­чий стан, заст­ром­ле­ний був топір і ши­ро­кий мислив­сь­кий ніж з кістя­ни­ми че­рен­ця­ми. Звалившись нес­подіва­но в тьма­ву про­пасть, во­на, про­те, не по­чу­ла ані на хви­лю стра­ху, а тільки по­ча­ла ози­ра­ти­ся дов­ко­ла, щоб дог­лядіти який вихід. Зразу не мог­ла нічо­го ви­раз­но до­ба­чи­ти, але швид­ко її очі при­вик­ли до півсу­мер­ку і тоді по­ба­чи­ла та­кий вид, ко­трий і най­смілішо­го міг пе­рей­ня­ти смер­тельною тривог­ою. Не далі як на п’ять кроків пе­ред нею ле­жа­ла ве­личезна мед­ве­ди­ця в гнізді ко­ло своїх мо­ло­дих і гнівни­ми зе­лен­ку­ва­ти­ми очи­ма гляділа на нес­подіва­но­го гос­тя. Ми­рос­ла­ва зат­ремтіла. Чи вда­ва­ти­ся в бо­ротьбу зі страш­ним зві­ром, чи шу­ка­ти ви­хо­ду і спро­ва­ди­ти поміч? Але не­лег­ко бу­ло знай­ти вихід: дов­ко­ла їжи­ли­ся ло­ми й об­ри­ви скал, і хоч пе­релізти че­рез них з тяж­ким тру­дом бу­ло би мож­на, то на очах ди­ко­го звіра бу­ла та­ка ро­бо­та крайнє не­бе­з­пе­ч­на­. Не­дов­го на­ду­му­ючись, ріши­ла­ся Мирослава не зачіпа­ти звіра, лиш бо­ро­ни­ти­ся в разі на­па­ду, а тим ча­сом да­ти тру­бою три­вож­ний знак і закли­кати­ поміч. Але ско­ро тіль­ки во­на зат­ру­би­ла, медвед­иця схо­пи­ла­ся з ле­го­ви­ща і, ви­ю­чи, ки­ну­лась до неї. Не час бу­ло Мирославі бра­ти­ся до лу­ка,- звір був над­то близько. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми ра­ти­ще і, опер­шись пле­чи­ма о кам’яний об­лаз, нас­та­ви­ла йо­го на­суп­ро­тив мед­ве­диці. Звір, по­ба­чив­ши блис­ку­че за­лізне вістря, зу­пи­нив­ся. Обі неп­ри­ятельки сто­яли так дов­гу хви­лю, не зво­дя­чи ока од­на з од­ної, не схиб­ля­ючи ані од­ним ру­хом зі сво­го ста­но­ви­ща. Ми­рос­ла­ва не сміла пер­ша на­па­да­ти на медве­д­ицю; мед­ве­ди­ця знов шу­ка­ла очи­ма, ку­ди би напас­ти на во­ро­га. Рап­том мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла в пе­редні ла­пи ве­ли­кий камінь і, зво­дя­чись на задні но­ги, хотіла шпурнут­и ним на Ми­рос­ла­ву. Але в тій самій хвилі, ко­ли зво­ди­ла­ся на задні но­ги, Ми­рос­ла­ва од­ним мо­гу­чим ру­хом пхну­ла їй ра­ти­ще між пе­редні ло­пат­ки. Рик­ну­ла стра­шен­но медвед­иця і пе­ре­вер­ну­лась горілиць, обілляв­ши­ся кров’ю. Але ра­на не бу­ла смер­тельна, і мед­ве­ди­ця швид­ко зірва­ла­ся на но­ги. Кров тек­ла з неї, та, нез­ва­жа­ючи на біль, во­на знов ки­ну­ла­ся на Ми­рос­ла­ву. Не­без­пе­ка бу­ла страш­на. Розжерт­ий звір са­див прос­то, гро­зя­чи вже те­пер своїми страшним­и зу­ба­ми. Один ря­ту­нок для Ми­рос­ла­ви був - видряпатися ­на об­лаз, о кот­рий бу­ла опер­та пле­чи­ма. Хвилька, один рух - і во­на сто­яла на об­лазі. На серці в неї по­лег­ша­ло,- те­пер її по­ло­жен­ня не бу­ло та­ке не­без­печ­не, бо в разі на­па­ду мог­ла вда­ри­ти звіра зго­ри. Та лед­ве Мирослава мог­ла досліди­ти, що ро­бить мед­ве­ди­ця, а вже звірю­ка сто­яла близько неї на