Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 55
Перейти на сторінку:
ка­мені, ре­ву­чи грізно і роз­няв­ши зак­ри­вав­ле­ну па­ще­ку. Зим­ний піт вис­ту­пив на чолі Ми­рос­ла­ви; во­на ба­чи­ла, що те­пер нас­та­ла рішу­ча хви­ля, що на тій вузькій кам’яній плиті му­сить розігра­ти­ся бо­ротьба на жит­тя і смерть і що то­го бу­де по­біда, хто змо­же вдер­жа­ти­ся на тім станов­ищі й зіпхну­ти з нього про­тив­ни­ка. Мед­ве­ди­ця бу­ла вже близько; Ми­рос­ла­ва про­бу­ва­ла зас­та­ви­ти­ся від неї ра­тищем, але мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла дрю­чи­ну зу­ба­ми і шарпнул­а її так сильно, що ма­ло не зіпхну­ла Ми­рос­ла­ву з ка­ме­ня; ра­ти­ще ви­ховз­лось їй із рук, і звір ки­нув ним геть у ло­ми.

«Тепер прий­деться за­ги­ба­ти!» - блис­ну­ло в думці в Ми­рос­ла­ви, але відва­га не по­ки­ну­ла її. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми топір і ста­ла міцно до ос­татньої обо­ро­ни. Звір су­нув чим­раз ближ­че: га­ря­чий йо­го віддих чу­ла вже Мирос­лава на своїм лиці; мох­на­та ла­па, нас­то­ро­же­на ост­ри­ми кігтя­ми, гро­зи­ла її груді; ще хви­ля - і їй до­ве­лось би, по­шарпаній, кро­вавій, упас­ти з ка­ме­ня, бо то­по­ри­ще бу­ло за­коротке суп­ро­ти лап ве­ли­чез­но­го звіра.

- Рятунку! - скрик­ну­ла у смер­тельній три­возі Ми­рос­ла­ва, і в тій хвилі по­над її го­ло­вою блис­ну­ло ра­ти­ще, і пхну­та в гор­ло мед­ве­ди­ця, мов ко­ло­да, впа­ла з ка­ме­ня. В щілині ка­м’я­них зва­лищ по­над го­ло­вою Ми­рос­ла­ви по­ка­за­лось раді­сне, жи­вим ог­нем па­ла­юче ли­це Мак­си­ма Бер­ку­та. Один вдяч­ний пог­ляд уря­то­ва­ної дівчи­ни прой­няв Максим­а на­скрізь. Але сло­ва не бу­ло між ним ані од­но­го. На те не бу­ло ча­су. Мед­ве­ди­ця ще жи­ла і, ре­ву­чи, зірва­ла­ся з місця. Одним ско­ком бу­ла во­на ко­ло своїх мо­ло­дих, що, не ро­зуміючи цілої тої бо­ротьби, ба­ви­ли­ся і пе­ре­вер­та­ли­ся в гнізді. Об­ню­хав­ши їх, мед­ве­ди­ця ки­ну­ла­ся знов до Мирос­лави. На се Ми­рос­ла­ва бу­ла при­го­то­ва­на і, підняв­ши обі­руч топір, од­ним за­ма­хом роз­ру­ба­ла ним го­ло­ву медвед­и­ці. Впа­ла опо­со­че­на звірю­ка і, мет­нув­ши со­бою кілька ра­зів у бо­ки, ско­на­ла.

Тим ча­сом і Мак­сим, про­дерши­ся крізь на­ва­лені ло­ми, ста­нув обік Ми­рос­ла­ви. В очах дівчи­ни заб­лис­ли дві пер­лові сльози, і, не ка­жу­чи ані сло­ва, во­на га­ря­че стис­ну­ла ру­ку сво­го по­рятівни­ка. Ма­к­сим чо­гось не­мов змішав­ся, по­чер­вонів, спус­тив очі і, зу­пи­ня­ючись, про­го­во­рив:

- Я чув твій три­вож­ний знак… але не знав, де ти… Бо­гу дя­ку­ва­ти, що й так дод­ря­пав­ся!

Мирослава все ще сто­яла на місці, дер­жа­чи ру­ку гар­но­го па­руб­ка в своїй руці і див­ля­чись у йо­го хо­ро­ше, сон­цем опа­ле­не і здо­ро­вим рум’янцем ося­яне, од­вер­те, щи­ре ли­це. В тій хвилі во­на не по­чу­ва­ла нічо­го, крім вдяч­ності за ря­ту­нок від не­хиб­ної смерті. Але, ко­ли Мак­сим, тро­хи осмі­лив­шись, стис­нув її ніжну, а так сильну ру­ку, тоді Ми­рос­ла­ва по­чу­ла, як щось со­лод­ко за­щеміло її ко­ло сер­ця, як ли­це її за­горілось стид­ли­вим рум’янцем - і во­на спустил­а очі, а сло­во по­дя­ки, кот­ре го­то­ве бу­ло ви­летіти з її уст, так і зав­мер­ло на гу­бах і розілля­лось по лиці див­ним ча­ром роз­го­ря­ючо­го сер­деч­но­го чут­тя.

Максим пер­ший отя­мив­ся. В йо­го серці, смілім і чистім, як щи­ре зо­ло­то, відра­зу блис­ну­ла щас­ли­ва дум­ка, кот­ра тут же пе­реміни­ла­ся в нез­лом­не рішен­ня. Се вер­ну­ло йо­му всю смілість і певність пос­ту­пу­ван­ня. При­ло­жив­ши ріг до уст, він зат­ру­бив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною ви­вертів, обізва­ли­ся ро­ги Ту­га­ра й інших бо­яр. Звин­на, як вивірка, Ми­рос­ла­ва швид­ко вид­ря­па­лась на­зад на той вал, з яко­го бу­ла впа­ла, і відтам ого­ло­си­ла ціло­му стрілецько­му то­ва­рист­ву свою при­го­ду і поміч, якої дізна­ла від Мак­сима. З тру­дом вид­ря­пав­ся сю­ди Ту­гар Вовк, а за ним і інші бо­яри; Ту­гар дов­го дер­жав доньку в обіймах, а по­ба­чив­ши кров на її одежі, аж зат­ремтів.

- І ти, ти, моя до­ню, бу­ла в такій не­без­пеці! - І він раз по ра­зу обнімав доньку, не­мов бо­ячись ут­ра­ти­ти її.

Потім він зліз униз до Мак­си­ма, що по­рав­ся ко­ло медве­диці і ко­ло мо­ло­дих мед­ве­дят. Мо­лоді, що не зна­ли ще сво­го во­ро­га в чо­ловіці, мур­котіли лю­бенько в гнізді і бави­лись собі, мов малі пе­си­ки; во­ни да­ва­ли се­бе гла­ди­ти рука­м­и і зовсім не бо­яли­ся лю­дей. Мак­сим узяв їх на ру­ки і по­ло­жив пе­ред Мирославою й Ту­га­ром.

- Отсе ва­ша здо­бич! - ска­зав він.- Ви чей же ра­до прий­ме­те в своїм домі та­ких гос­тей.

Згромаджені бо­яри гляділи то радісно на малі медведят­а, то зо стра­хом на вби­ту мед­ве­ди­цю, об­зи­ра­ли ра­ну і по­див­ля­ли си­лу й смілість Ми­рос­ла­ви, що мог­ла вда­ти­ся в бо­ротьбу з та­кою страш­ною звірю­кою.

- О ні,- ска­за­ла, сміючись, Ми­рос­ла­ва,- без по­мочі отсього чес­но­го мо­лод­ця бу­ла б я те­пер ле­жа­ла там, як се­ся звірю­ка, по­шар­па­на й зак­ри­вав­ле­на! Йо­му від ме­не на­ле­житься ве­ли­ка по­дя­ка.

Тугар Вовк якось не­мов не­ра­до слу­хав тої бесіди своєї до­ньки. Хоч і як він лю­бив її, хоч і як ра­ду­вав­ся її вибавле­нням із ве­ли­кої не­без­пе­ки, але все-та­ки він волів би був, як­би ви­ба­вив йо­го доньку бо­ярський син, а не сей прос­тий ту­хольський му­жик, не сей «смерд», хоч і як, зреш­тою, той смерд умів по­до­ба­ти­ся Ту­га­рові. Та все-­та­ки йо­му, гор­до­му бо­яри­нові, що виріс і ве­ли­кої честі дос­лу­жив­ся при князів­ськім дворі, важ­ко бу­ло при­люд­но відда­ва­ти по­дя­ку за ви­ря­ту­ван­ня доньки му­жи­кові. Але ніщо бу­ло діяти… Обо­в’я­зок вдяч­ності так був гли­бо­ко вкоріне­ний у на­ших ри­царських предків, що й Тугар Вовк не міг від нього ви­ла­ма­тися. Він узяв Мак­си­ма за ру­ку і вип­ро­ва­див йо­го на­пе­ред.

- Молодче,- ска­зав він,- донька моя, єди­на моя ди­ти­на, го­во­рить, що ти ви­ря­ту­вав її жит­тя з ве­ли­кої не­без­пе­ки. Я не маю при­чи­ни не віри­ти її сло­ву. Прийми ж за своє чес­не діло по­дя­ку вітця, кот­ро­го вся лю­бов і вся надія в тій одній ди­тині. Я не знаю, чим тобі мо­же­мо відпла­ти­ти за се діло, але будь пев­ний, що ско­ро се ко­ли-будь бу­де в моїй силі, то бо­ярин Ту­гар Вовк не за­буде то­го, що тобі зав­дя­чує.

Максим сто­яв при тих сло­вах, мов на грані. Він не при­вик до та­ких при­люд­них пох­вал і зовсім не надіявся, ані не ба­жав нічо­го подібно­го. Він змішав­ся при бо­ярських по­хвалах і не знав, чи відповіда­ти що-не­будь, чи ні, а вкінці ска­зав ко­рот­ко:

- Нема за що дя­ку­ва­ти, бо­яри­не! Я зро­бив те, що кож­дий на моїм місці зро­бив би,- за що ж тут дя­ку­ва­ти? Не­хай до­нька твоя бу­де здо­ро­ва, але на вдячність ніяку я не за­слу­жив.

Сказавши се, він пішов, аби зак­ли­ка­ти своїх ту­хольських то­ва­ришів. При їх по­мочі мед­ве­ди­цю швид­ко об­дер­то зі шкі­ри, а малі мед­ве­дя­та пе­ре­не­се­но на збірне місце, відки ціле то­ва­рист­во по скінчен­ні ловів ма­ло уда­ти­ся на­зад до та­бо­ру.

1 ... 5 6 7 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."