Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихо давнє й сьогочасне, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихо давнє й сьогочасне" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 17
Перейти на сторінку:
день, ко­ли в ме­не ку­му­ва­ли.

Федір зно­ву бу­ло ки­нув­ся цілу­ва­ти па­на, та Олексій Іва­но­вич ос­теріг.


- Буде, бу­де вже, Фе­до­ре! А то ти зра­зу всі поцілун­ки вит­ра­тиш - на дру­ге й не зос­та­неться!..


Федір, п'яний, у своєму пиш­но­му уборі, по­ко­ли­вав че­рез двір. Ма­ри­на піддер­жу­ва­ла йо­го, щоб ча­сом, бу­ва, він не впав. Усі дво­рові витріщи­ли­ся на них, як во­ни про­хо­ди­ли дво­ром. Бу­ли такі, що й насміха­ли­ся.


- Он як но­во­го ку­ма приб­ра­ли, як то­го снігу­ря!


- Та й кум же наб­рав­ся - лед­ве но­ги во­ло­че!


- Бо важ­ка, бач, ро­бо­та бу­ла!


А чи бу­дуть же й ку­ма на стай­ню во­ди­ти, як і всіх?


- А чо­му ж? Кум хрес­тив, то й ку­ма пох­рес­ти­ти. Так го­моніли між со­бою дво­рові, а про­те все-та­ки ко­жен за­ви­ду­вав, що Фе­до­рові ви­па­ло та­ке щас­тя. Та й Федір не таївся з ним. Він, прос­ту­ючи че­рез яр до своєї ха­ти, тілько й знав, що плес­кав про нього.


- От ти й знай!.. Ота­ке! - го­монів сам з со­бою. - І наїли­ся, і на­пи­ли­ся, і… діло зро­би­ли… Те­пер ти Фе­до­ра го­ли­ми ру­ка­ми не бе­ри!.. Федір - панів кум, Федір - батько хре­ще­ний йо­го си­нові!.. Он то що Федір! Он то як!.. А ти ду­мав як?.. - І Федір, зу­пи­ня­ючись і ко­ли­ва­ючись, ти­кав пе­ред се­бе пальцем, ніби ба­чив пе­ред со­бою ко­го дру­го­го, що пе­ре­чив йо­му. Потім, по­хи­тав­шись, зно­ву йшов.


Вийшовши на­го­ру, вже пе­ред ха­тою, він зно­ву зу­пи­нив­ся й Ма­ри­ну зос­та­но­вив.


- Марино! - по­вер­нув­ся він до неї,- Ти мені от що ска­жи: хто я та­кий?


- Хто ж! Звісно, батько!


- Ні, бре­шеш! Я кум панський, а ти - ку­ма. Ну, а Хівря що?.. От що ти мені ска­жи - Хівря що?.. Я - кум, ти - ку­ма, а Хівря - ду­ля з хвос­том!.. От ти й знай,- до­дав Федір, при­дер­жу­ючи Ма­ри­ну за ру­кав.


- Та годі вже вам базіка­ти! Хоч ме­не пустіть; я впе­ред піду, бо, мо­же, там ма­тері тре­ба в чо­му до­по­мог­ти,- ска­за­ла Ма­ри­на, од­во­дя­чи йо­го ру­ку.


- Ну, то йди… йди! І я прий­ду… Ти ду­маєш - мо­же, не втрап­лю?.. Ут­рап­лю! А як по правді роз­суди­ти, то все-та­ки на моє вий­де, що Хівря - ду­ля з хвос­том! Бо я, зна­чить, кум, а ти - ку­ма, а Хівря? - па­тя­кав Федір сам з со­бою, ко­ли­ва­ючись у присінки.


Тілько що Федір ус­ту­пив у ха­ту, як йо­го ще на по­розі привітав нес­тям­ний крик.


- Ох, моя матінко, моя го­лу­бонько! На ко­го ж ти нас по­ки­ну­ла? - го­ло­си­ла Ма­ри­на над по­мершою матір'ю.


Федора на­че в гру­ди ку­ла­ком ше­леп­ну­ло. Він хит­нув­ся, тро­хи не впав, от­же всто­яв і на­че бадьоріше підійшов до по­лу, де ле­жа­ла мерт­ва Хівря, а над нею, при­пав­ши, го­ло­си­ла Ма­ри­на.


- Умерла?- промовив Федір.- Так швид­ко? От ти й знай!.. Хоч би бу­ло до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти їй, які ми те­пер, доч­ко, ста­ли з то­бою! Шко­да!.. Покійни­ця доб­ра бу­ла лю­ди­на: вік з нею зжи­ли, а не би­ли­ся, не ла­яли­ся,- про­мо­вив він із жа­лем, по­ди­вив­ся на хо­лод­не Хіври­не ли­це, на її мертві очі, потім по­ло­жив ру­ку дочці на спи­ну.


- Марино! Годі, не плач… Мо­же, во­но й кра­ще, що гос­подь її прий­няв… Бо що во­на та­ке бу­ла між на­ми?.. Я - кум, ти - ку­ма, а во­на?.. Не плач! - потішав п'яний Федір свою доч­ку.


Марина не слу­ха­ла батька, навіть не гля­ну­ла на нього, а ще дуж­че за­го­ло­си­ла…


Того ж та­ки ве­чо­ра, по­вер­та­ючись з по­ля до­до­му, го­моніли од­ра­дя­ни про нес­подіва­не Фе­до­ро­ве щас­тя, жал­ку­ва­ли, що без­та­ланній Хіврі не до­ве­ло­ся й на­раду­ва­ти­ся тим нес­подіва­ним щас­тям. "Тут би тілько жи­ти та бо­га хва­ли­ти, а во­на візьми та й ум­ри!" - го­моніли лю­ди.


Один тілько вівчар Улас, білий, як мо­ло­ко, діду­ган, що й побілів, па­су­чи ота­ри овець, і не знав та й не приз­на­вав іншо­го щас­тя на світі, як бу­ти біля овець,- один тілько він якось глу­хо бу­бонів сам з со­бою:


- Толкуються! Про що тол­ку­ються? Про по­за­торішні вишк­вар­ки!.. Тоді ска­жеш гоп, як вис­ко­чиш!.. Ко­ли б ще не до­ве­ло­ся Фе­до­рові гірки­ми слізьми по­ли­ва­ти те по­ку­ман­ня. Все брид­ня на світі, ок­ре­ме пра­вед­но­го бо­га та вівці сми­рен­ної… Та хоч ніко­му ли­ха не за­подіє-смир­на! А то все брид­ня на світі та ома­на!..


Одначе лю­ди не звер­та­ли ува­ги на ті Ула­сові речі.


- Старий став - з ума ви­жив… Що не ка­жи, як не вер­ти, а все-та­ки Федір - кум панів! - плес­ка­ли во­ни.


Через тиж­день, як по­хо­вав Федір з Ма­ри­ною Хіврю, їх пе­ре­ве­ли у двір. Ма­ри­ну - пря­мо в гор­ниці до си­на Пет­ра прис­та­но­ви­ли, а Фе­до­рові, по­ки ще бу­ду­ва­ла­ся зад­ля нього ха­та в сад­ку, на­ка­за­но в при­каж­чи­ка в хаті пе­ре­бу­ти.


Живе Федір у дворі, як у бет" за па­зу­хою. Все йо­му є, чо­го ду­ша ба­жає: чи їсти - то їсти і пи­ти-то й пи­ти, чи на­ря­диться в що-і на­рядів уся­ких Фе­до­рові на­ши­ли. Не знає Федір, де те все бе­реться, не­ма йо­му ні про що тур­бо­ти, не знає він ніяко­го кло­по­ту - все те не­на­че з не­ба па­дає.


- Ану, Фе­до­ре, панів ку­ме! Час тобі вста­ва­ти - ро­бо­та важ­ка те­бе жде… Тре­ба на­ду­ма­ти, де то йо­го цілісінький день діти,- насміхається Федір, про­ди­ра­ючи очі, як уже сон­це геть-геть підіб'ється.


Кепкує Федір із сво­го нес­подіва­но­го щас­тя й радіє йо­му. А про­те сам не знає, чо­го частіш по­ча­ло за­па­да­ти йо­му на дум­ку йо­го тру­до­ве жит­тя у своїй кри­во­бокій ха­тині, йо­го Хівря - та­ка клопітли­ва та нес­покійна. "Доб­ра бу­ла во­на жінка!"- ду­ма він, і ту­га, ти­хо підкрав­шись, щи­пає йо­го за сер­це, в душі жаль про­ки­дається: чо­го Хівря так швид­ко вмер­ла? "От би ко­ли за­жи­ли з нею! Не кло­по­та­ли­ся б: все є… Не привів же гос­подь!"- ду­ма Федір, а жаль роз­рос­тається в йо­го душі дуж­че, ко­пир­сає в серці глиб­ше; йо­му вже шко­да й сво­го тру­до­во­го жит­тя.


- Хоч і важ­ко бу­ло, ча­сом гірко бу­ло, а все бу­ло чим жи­ти, об чо­му кло­по­та­ти­ся! А те­пер? Усе є, всього до­волі, а жінки не­має, доч­ки не­має… про­па­ла сім'я! Все врозтіч пішло, шке­ре­берть за­ко­пир­са­ло! - тро­хи не з пла­чем скар­житься Федір.


Поки ще жив у дворі, у при­каж­чи­ковій хаті, то бу­ло йо­му хоч з ким по­го­моніти, сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, і ту­га йо­го не так дійма­ла. А як пе­рей­шов він у са­док, у свою ха­ту, як зос­тав­ся сам собі, без ро­бо­ти, без кло­потів,- тоді ту­га, мов га­дю­ка, вп'яла­ся в йо­го сер­це, не­ми­ло­серд­но сса­ла, ку­са­ла. Важкі дум­ки ок­ри­ва­ли йо­го го­ло­ву, не да­ва­ли ніччю спа­ти. Він не знав тоді, що йо­му ро­би­ти, де

1 ... 4 5 6 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихо давнє й сьогочасне, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"