Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

Але нині був звичайний день, хоч і остання неділя вересня. Тож вони збиралися обійтися традиційними вже канапками з печінковим паштетом, хлібом із маргарином та кавою – Кошовий десь роздобув не бридкий ерзац, а справжні зерна. Їх лишалося обсмажити й змолоти в млинку. Цю місію здебільшого виконував Клим, не особливо ремствуючи. Та нині нехай поспить, Магда взялася за справу сама.

Вона саме поставила джезву на спиртівку, як у двері постукали.

Помішавши каву й лишивши кипіти, Магда щільніше запахнула халат. Перетинаючи кімнату, глянула на себе в дзеркало й поправила зачіску. Перукарі тепер були рідкістю, і ті, хто мали можливість, записувалися до майстрів у чергу заздалегідь. Аби не сумувати за втраченими можливостями, вона погодилася на коротшу, ніж завжди, стрижку, і тепер наводила лад на голові звичайним черепаховим гребенем. Кивнувши своєму відображенню, Магда відчинила і впустила невисокого лисуватого пана, чию проплішину, схожу на тонзуру, прикривала ярмулка. Він був у піджаку, камізельці й штанях, і весь одяг на ньому висів, ніби чоловік убрав чуже. Хоча насправді він носив свій одяг, просто за останні два роки дуже схуд.

Домовласника Веслава Зінгера вона пам’ятала череванем, який постійно пітнів і від цього ніяковів, витираючи краплі хусткою. Ось і зараз тримав її в руці, нервово жмакаючи.

– Добрий ранок, пані Магдо.

– Добрий, пане Зінгере, – кивнула вона, відчуваючи, з чим той прийшов.

І не помилилася – він почав уже без звичних у таких випадках передмов.

– Чи можу я говорити з паном Кошовим?

– Він ще спить. Я б просила, коли ваша ласка, не турбувати його.

– Тоді поговоримо з вами. Ви теж тут мешкаєте вже трохи більше року, й це для мене… для нас із пані Зінгеровою велика честь.

– Що саме?

– Надати притулок пані Богданович…

– Я не в притулку, – трохи різче, ніж хотіла, перервала його Магда. – Навряд чи вам треба пояснювати, чому я тут оселилася. І, між іншим, міняти помешкання поки не збираюся. Це до питання про згадану вами честь.

Зінгер зняв ярмулку, витер зволожілу лисину, повернув убір назад, старанно поправив, аби трималася точно на маківці.

– Дуже перепрошую, якщо дозволив собі зайвого, пані Магдо. Повірте, я не хотів…

– До справ, пане Зінгере.

Домовласник потягнув носом повітря:

– Невже справжня кава? Розкіш у наш час.

– Так, дякую, що нагадали. Момент, я зараз повернуся.

Магда вийшла на кухню, вимкнула вогонь, перемішала ароматне вариво, зітхнула й пішла на цю жертву: налила каву в дві чашки, одну з них віднесла Зінгеру. Той узяв обережно, двома пальцями, немов йому давали крихку коштовну річ. Потягнув носом, зробив ковток, відставивши мізинця й тут же обпік губи, зойкнув.

– Обережно, пане Зінгере.

– Знову перепрошую. Справді, давно забутий смак. Отже, каву ви роздобули.

– Дякуйте панові Кошовому.

– То, може, час уже роздобути й гроші?

Кава не вистигла, але Зінгер, уже не боячись обпектися, одним ковтком відпив половину. Тон у нього непомітно змінився, у голосі вчулися тверді нотки, змішані з погано прихованою образою:

– Пані Магдо, ви знаєте – мій двірник Гнат Бульбаш утік минулого року разом із російським військом. Перед тим цей невдячний спробував пограбувати мене і вдарив пані Зінгерову. Розжитися цьому негідникові не було чим, він удовольнився коралями й перстеником, який моя дружина мала необережність носити на безіменному пальці. Мій подарунок на двадцять п’ять років нашого подружнього життя…

– Я вже співчувала вам. Але, пане Зінгере, від росіян та їхніх поплічників постраждала не лише ваша родина. Згадайте тих, кого вбивали серед білого дня просто на вулицях.

– Не нарікаю, – він хитнув головою. – У жодному разі не шкодую, що вдалося відбутися малою кров’ю. Та з того часу я не можу собі дозволити найняти іншого двірника. Роблю його роботу сам, де ви бачили таких домовласників!

– Війна.

– Згоден, війна. Проте пан Кошовий може дозволяти собі купувати натуральну каву, і ми з вами розуміємо, скільки це коштує. І при цьому затримує платню від православного Великодня.

– У вас є кандидатури інших пожильців? – сухо спитала Магда.

– Ні. Я не хотів би їх шукати хоча б через те, що пан Кошовий за ці вісім років став мені як рідний. Всі його радості й печалі ми з пані Зінгеровою переживали, як свої. Тому мені дуже прикро бачити: добре ставлення він використовує в своїх інтересах. І однозначно на шкоду нам.

– Климентій не збирається завдавати вам шкоди, пане Зінгере. Й ніколи не хотів.

– Як ви тоді назвете його саботаж із оплатою за проживання? Я навіть не піднімаю йому оренди! Хай заплатить хоча б борг! Мене… нас влаштує й половина… Та де, бодай третина!

Видихнувши, Зінгер допив каву, ступив крок убік і прилаштував філіжанку на комод.

– Поговоріть із ним, пані Магдо. Дуже вас прошу.

– Гаразд, поговорю.

Вона вирішила не уточнювати вголос, що користі з цього геть не буде. Бо Веслав Зінгер і сам це знав. Інакше б не приходив із подібними розмовами вже втретє з понеділка.

Коли домовласник пішов, Магда зачинила двері на ключ, з сумом глянула на свою каву, яка за короткий час встигла трохи охолонути. Вона любила гарячу, щойно зварену, її можна пити малесенькими ковточками й мружитися від насолоди – однієї з небагатьох у теперішній час. Розуміючи, що підігрітим напій все одно смакуватиме не так, вона все ж вирішила це зробити.

Підхопивши залишену Зінгером філіжанку, Магда рушила на кухню.

У двері знову постукали.

– Чорт забирай, – просичала вона крізь зуби, розвернулася, примостила на комоді обидві посудини, відчинила, кинула: – Пане Зінгере, ми про все поговорили! Я… – і осіклася.

Бо в дверях стояв незнайомець із носом, віддалено схожим на качиний дзьоб, під яким буяли завеликі, як на її смак, й від того дещо карикатурні чорні вуса. Це перше, що кинулося в очі, й нічим іншим чоловік прикметним не був. Знявши м’ятого круглого капелюха, він пригладив йоржик волосся, делікатно запитав:

– Дозволите зайти, пані Магдо?

– Ми, здається, не зустрічалися раніше.

– Особисто – ні. Але гріх жити у Львові й не знати пані Богданович. Я називаюсь Роман Гірняк, працюю в газеті… Скажемо так, співпрацюю з різними, переважно русинськими, чи, як тепер кажуть, українськими. Хотів би переговорити з паном Кошовим.

– Ви домовлялися?

– Ні.

– В такому разі я перекажу йому, що ви приходили. Пан Кошовий ще спить, перед тим кілька днів, якщо не тижнів…

– Знаю, – Гірняк зупинив Магду порухом руки. – Він робить гідну справу в наших спільних інтересах. Але вчора