Читати книгу - "Останній день, Шевчук Валерій"

Жив собі цар. Як усі царі, царював, і йому стелилася до ніг ціла країна. Але одного разу, – все-таки треба зрозуміти цей єдиний раз, – йому завернулася у голові клепка. Поцілував дітей і жінку, коли ті спали, напнув жовтий одяг і рушив по дорогах своєї країни. Просив милостину і жив на ту милостину. Для чого? Йому потрібна була воля на розмисли, що лишень начеркувались у голові. За марнотністю повсякденного життя вони не встигали визріти і гинули, хоч не переставали його мучити".

– Бачите, дядьку, – сказав Карпо, повільно добираючи слова. – Від якогось часу в мене пропав сон. Щось мені верзеться, щоночі я катуюсь, щось мене душить, чорні лапи тиснуть на горлянку.

– Свят свят! – перехрестився старий пасічник-запорожець. – Чи на тебе, козаче, не наслано?

– Думав про це… А може, щось іншого… Тому й хочу піти в монастир помолитися, і не інакше як святим угодникам печерським.

– Це діло боговгодне, – сказав запорожець, – але одне супроти Бога кажеш: вгадуєш волю його. Молися, і він тебе збереже, а коли так, не покине тебе, козаче. І повернешся з Києва живий і здоровий.

– Дай Боже! – сказав Карпо і встав. – Але одне хочу забезпечити на всяк випадок… Візьміть од мене, дядьку, оце! – він вийняв капшука і поклав на дощатого, що стояв серед пасіки, стола. – Боюся, що, коли не повернуся, тяжко вам буде у ветхих літах без мене…

Старий німо на нього дивився, а очі Карпо мав олив’яні – і стояла в тих очах нещадима холодна осінь, подих якої не раз він і на собі відчував.

VІІ

Повільно їхав порожньою дорогою, кінь ніби відчував настрій господаревий, а вершник зосереджено вдивлявся в залитий сонцем день. Був той розкішний і теплий, ніби й неосінній, лив золоті промені і допалював бур’яни, які запаморочливо пахли. Путівець повз сірим змієм, і курява тяглася за кінськими слідами, наче густий кисіль. Найдужче пахтів полин, його теплий, гіркий подих млоїв груди, а попереду владарювало сонце, і день, розхилившись, ніби приймав у себе сьоме небо. Поля були вижаті, трава й бур’яни давно дов’язали зернята свої, так само й квіти. А десь дозрівали сади, приласкані цим сонцем, і громадилися меди, доквітали квіти, чекаючи й собі всемилостивого запліднення. М’яко текло повітря, обвіюючи лице, млів завмерлий простір і тільки мерехтів синьо.

Але голова у вершника була напружена, ніби й боліла; він їхав і думав про Петрика, колись також військового канцеляриста, який так само, як він тепер, провідчув загибель вольностей рідного краю і отак, як він, утік із городів на Січ, бажаючи повторити чин Богдана Хмельницького. Кричав у заліплені воском вуха своїх краян розумними й гордими універсалами, але нічого в світі цьому не повторюється, отож він побуянив, погасав по степах, з’єднався, як і Богдан, із татарами, але намарно – рідної землі від чорного північного ворона не звільнив. Тепер уже годі було повторити навіть те, що вчинив Петрик, бо тепер немає Запорозької Січі, та й татари без тієї потуги, а люди після повстання Мазепи ще більш зледачіли, загрузли в своїх господарствах, у змаганнях за маєтки, худобу, млини – вже зовсім глухі та сліпі, і до їхніх вух не долине вже ніяке волання. Вони втомилися, і це втома не з їхнього часу, а перейшла їм від батьків та дідів.

"Згинеш, згинеш, Україно, – думав він печально, – як згинула вже під ляхівським орлом, і прийде на тебе пустеля, і пожере тебе, і немає тобі відради – Бог забув про тебе, а може, віддав тебе на спокуту роду людському – ти вже навіть про спасіння своє не молиш!"

Отак думав він, старий мазепинець, забувши про полишений дім свій, про жінку, майно, навіть про Самійла Величка, який десь там, у Жуках, зараз прикипів до паперів і збирається крикнути ними на всю Україну, наставляючи проти темряви, що находила, проти ворогів рідного краю, бездушності й оспалості земляків своїх списа-перо; а світ, довкола жив у розплесканих по землі і небі барвах, а найперше – сонцем, бо сонце сьогодні царювало. Раніше він любив уклонятися сонцеві, завжди йому після сонячних днів жадалося широти, завжди бадьорішав од відчуття простору з його сіткою безгучного бриніння синяви, але не тепер. Тепер уже не відчував на лиці благословляючих пальців дня, бо цей день був останній, бо в нього була вплетена, як жовта стрічка в дівочу косу, осінь, холод, зневіра. Останній день – це не сьогодні, завтра чи післязавтра – це отака жовта холодна стрічка, якій немає кінця. Останній день – це зламана квітка, розтоптаний копитом колос, а може, розколота обухом думок голова, з якої сиплються, наче насіння з маківок, лискучі чотирикутники.

Водночас останній день був щедрий. Такий щедрий, якою може бути жінка, котрій уже не потрібно остерігатися у своїй любові. Останній день дарував йому світ як є: з бджолами, чебрецем, метеликами й поповзами порожнечі. Останній день виспівував йому горлянками цвіркунів та й жайворонків, розстеляючи над головою голубе одкровення. Безлюддя було теж дарунком, і Карпо прийняв його, вклонившись дневі, як Богові. Сонце вибачило цей переступ, воно було милосердним славителем і збиралося багато віддати тому ж дню, аби був світ та життя, рослини і тварини, а передусім люди на землі.

VІІІ

Не знав, куди їде і скільки часу: день, тиждень чи місяць. Не відав, чи харчувався чим, чи жив так; не відав, у яку просторову яму впустився, і куди виведе його дорога, по якій біг його кінь. Оминав села, але цього оминути не зміг. Бо воно, те село, раптом повабило до себе так, що не міг опиратися. Зрештою, не здивувався, що було воно порожнє. Хати стояли довкола дороги розклеєним груддям, пахло глиною й прілою соломою. Глибили чорні дірки вікон, а з дверей дивилися запечалені обличчя домовиків. Сиділи на стесаних порогах, поклавши на лахматі руки голови, і в очах їхніх спалахували зелені місяці.

Карпо зіскочив з коня і пішов до однієї з хат. Домовичок зіскочив на ноги, раптом закрутився дзигою й пропав; він торсонув двері. Завищали петлі – на нього дихнуло пліснявою. Йому здалося, що там, у сутіні, заворушилися чорні слизькі потвори, шарудячи мильйонами чорних лап і дихаючи смородом. Кутки були відсирілі, і глина зі стін обвалилася мокрими вальками. Стеля й піч були покриті рудою плівкою.

Стояв на вступі до хати, тримаючись за одвірок. На нього плив хатній морок, а серце стислося гнітючим передчуттям. Ступнув крок усередину – кроки розплескали об стіни луну. Розчинив двері в комірчину – рипіння роздерло груди. В комірчині так само панував морок, так само обвалилася вальками глина і дихала несвіжим ротом Богиня пустки. Вона зруйнувала житло так, як може, – на нього знову посипалися лискучі чотирикутники, а може, вони посунули з його голови, завалюючи кімнату. Перейшов комірчину і штовхнув ще одні двері. Нараз скрикнув, волосся заворушилося під шапкою.

Посеред хати лежали, обнявшись, три кістяки. Дивилися густим мороком очних западин й ошкірювали зуби: два великі, а один малий.

Карпо повернувся, щоб вийти. Переступив порога – густе світло залило його широку, головату постать. Стояв, ледве не торкаючись одвірка тіменем, велике обличчя з важкуватою бульбиною носа закостеніло, очі важко й нерухомо вдивлялися у світ, а прямокутник лоба періжили звивисті струмки зморщок. Широкий рот з великими добрими губами заціпенів, а підборіддя тремтіло. Стояв і дивився на вулицю села, впродовж якої буртилися розбитим груддям хати, а довкола пливла порожня тиша, в якій уже не лишалося анічогісінько живого…

Він здригнувся. Звісно, це було привиддя, оте мертве село, кістяки, а може, пророцька візія. Через це пришпорив коня і помчав порожньою дорогою, щоб утекти і від того привиддя, і того жаху, який знову почав оживати в ньому. Щось із ним творилося несусвітне, щось із його головою, душею, чуттям, почуттями – тугий вітер бив йому в обличчя, а він раптом вихопив шаблю з піхов і, роздираючи рота криком, помчав проти невидимого ворога, рубав невидимі ворожі голови тих, що сіяли на його землю пустку; тих, що братами й одновірцями називалися, а були гірші диявола, бо це вони сплели величезну сітку і накинули на його вітчизну, і так її затягли, що всі вони, земляки його, борсались у ній, як німа риба, чавлячи і проклинаючи одне одного.

Зупинив змиленого коня – що це з ним? Де це він? Роззирнувся затравлено, а тоді вклав шаблю до піхов. Чоло його, обличчя, тіло, навіть руки були покриті потом, тіло тремтіло, а олив’яні очі німо дивилися в порожній простір – побачив він навколо себе пустелю, де вже нічого не було: ні сіл, ні міст, ні хат, ні полів, а тільки сірі гори мертвого піску чи попелу. І він зашепотів до себе слова, які спустилися до нього ніби з неба, ніби хтось промовляв йому їх на вухо; Карпо ж тільки повторював їх – самотня, напівбожевільна людина серед пустелі, – були це слова-волання:

"Як важко, моя рідна земле, бути твоїм нерозважним сином. Коли не пливеш у течії глупоти й нікчемства, течія викидає тебе геть. Якщо б я думав лише про тебе, мене так само проклянуть, якби я зовсім про тебе не дбав. Або ще гірше: коли б я зовсім про тебе не думав, це було б краще, ніж думати про тебе. Але коли є голова на плечах, коли груди палить сумління, гідність не дозволяє топитись у вирі байдужості. Важко на тобі, моя рідна земле, й жити тільки для себе. Будеш тікати світ за очі, ховатись од себе, але побачиш твої сльози, що застигають на печальнім виді, – і груди раздере каяття. Як важко на тобі, моя земле, думати великі вселюдські думки: в тебе надто багато свого пекучого і висмоктуючого. Його не обійдеш, так само, як не обійдеш себе. Людині дано коротенький відрізок часу, що вільно вміщається між датами смерті й уродин, – така собі коротенька рисочка. У цей відрізок маєш пізнати все: людей і людство, філософію і теологію, глупість і розум, лицарство й науку ховатися. Мусиш з перших кроків ступати так, як усі інші, думати так, як думають інші. Все життя вчишся подібності, життя твоє – це теж частина подібності, загальної схеми, яку творить світ. Але приходить момент – і починаєш вдивлятись у себе, і бачиш себе, свою неповторність, як би не глушилася твоя окремішність. І підіймаєшся до високості: маєш зір бачити, вуха – слухати, мозок – мислити. Тоді починаєш розуміти й тебе, моя багатостраждальна земле.