Читати книгу - "Мор, Шевчук Валерій"

Я підскочив од несподіванки й перелякано стрибнув на зворотний бік вулички, звідки замахав кулаками на розхилене віконце. Кипів од обурення, але у віконці з’явилася така пухка й затишна молодичка і в неї так м’яко випнулися, притиснуті до лутки високі перса, що лайка застрягла мені в горлі.

— Вибачте гріх мій, панотче, — сказала ніжно молодичка. — Я вельми шкодую за вчинену вам прикрість і прошу натомість завітати до мого шинку: дам вам умитися і, коли ваша ласка, нагодую чим бог послав.

Я все ще стояв з розтуленим ротом, так був уражений покірливістю й люб’язною чемністю молодички. Струснувся, як міг, і знову зирнув у віконце: молодичка люб’язно покивувала й усміхалася. Коли ж погляд мій знову впав на її перса, то в голові мені легенько запаморочилося. Я навіть забув, що облито мене нечистотами і що мав би, для годиться, трохи посердитися, окрім того, голосно обізвався і мій живіт, у якому тлів тільки кусник з’їденого сьогодні вранці хліба. Очкур мій ледве тримався на кістлявих клубах, а горло мимоволі проковтнуло слину.

— Мій шинок, панотче, славний на цілу округу, — сказала господиня. — Всі довколишні шинкарі киплять супроти мене заздрістю і ладні повісити мене за це.

— І не завадило б, — буркнув я, відчуваючи, однак, що вже давно здався і що несила мені витримати аж перед двома спокусами: обіцяною їжею і такою принадною молодичкою.

Увійшов у темні сіни і задихнувся од кислого запаху, що тут стояв. Не відав, куди йти, вхідні двері, на лихо собі, зачинив також, тож лапав шарудяві стіни і ніяк не міг натрапити на двері внутрішні. В цей момент відчинилися вгорі дверцята, і я побачив у них колихливе тіло господині. Вона заступила прочіл — вгору вели старі, дерев’яні, з обламаними перилами сходи.

— В такому славетному шинку такий поганий вхід, — буркнув я, збираючись по сходах.

— Ще жоден не заблудився, — добродушно сказала господиня, і я побачив, що в неї з-за спини визирнуло чоловіче обличчя, яке подивилося на мене не без інтересу.

Чоловік мав добрячу носяру, а все його обличчя, навіть той ніс, незважаючи на жовте світло свічки, яку тримала в руках господиня, були попелясто-сірі. Тільки вуста полум’яніли червоними п’явками, чоловік усміхнувся і щось прошепотів на вухо шинкарці.

Я переступив бажаний поріг і втрапив до величенької кімнати. Освітлювалася вона тільки невеликим віконцем, саме тим, куди визирала була молодичка, і в сутінку губилося кілька довгих столів, на яких блимав ряд невеличких свічечок. Молодичка вже стояла біля столів, і я використав нагоду роздивитися її пильніше. Обличчя мала м’яке, широке, на щоках — дві ямочки: усміхалася, очі трохи запливли товщем, але дивилися молодо й блискуче. За столами сиділо товариство, яке мені видалося трохи чудним: були тут обідранці й одягнені в ошатну одежу, бородаті й голені, молоді й старі, але всі схожі поміж себе, однаково сірі на обличчя й однаково мовчущі. Розвернулися на своїх місцях до мене й дивилися з немалим інтересом.

Чолов’яга з великим сірим носом, котрий виглядав був з-за спини шинкарки, пішов мені назустріч, несучи на обличчі чемну усмішку. В руці в нього тремтіла запалена свічечка.

— Ласкаво просимо, панотче, до господи, — сказав він. — Всі оці люди, яких бачите, — вчені мужі, які збираються в цьому затишному місці, щоб порозмовляти про справи високі й божественні. Чи дозволите, ваша милість, омити вам ноги?

— Мені ноги? — здивовано перепитав я, підіймаючи свою затверділу й покриту невимивним брудом ступню. — Але ж, пане! Що вам до того?

Мені здалося, що він кпить із мене, — назвав-бо мене й вашою милістю, хоч добре бачив, у яку одежу я одягнений.

— Всі ми виховуємо в собі святе смирення, — сказав сіроносий і, взявши мене під руку, повів у кінець столу, де я побачив жбан і чималу мису із налитою водою.

— Братіє! — смиренно проголосив сіроносий. — Омиємо брату нашому, святому мандрівнику, вбогому божому посланнику, ноги і смирімо перед ним гордість нашу.

Мені на плечі лягли владні долоні й припечатали моє тіло до лави. Сіроносий схилився переді мною й поклав мої ступні у мису. Обережно мив їх, начебто трохи й бридячись, а за хвилю звівся і струснув із рук бризки. Натомість підійшов інший із застільників і так само покірливо зігнувся переді мною, залоскотавши в п’яти. Я ледве стримався, щоб не зареготати, але всі були надумір урочисті й надихнуті. Вже третій, а тоді й четвертий мили мені ноги, і я благословив їх, міркуючи, що коли їм складає задоволення мити мені ноги, чи треба мені опиратися: робити таку послугу я аж ніяк їх не просив.

Шинкарка змінювала воду аж тричі, і тричі ставала та чорна: ніколи ані до того, ані після не вимивав я так ретельно ніг. Благословляв кожного, хто трудився й упосліджувався біля мене, і всі смиренно цілувала мене в руку. Шинкарка пронесла повз мене таріль із печенею, і запах її був настільки гострий, що тіло мені мимоволі затремтіло, а в животі жорстоко завуркотіло. Я аж потягся за тим тарелем, натомість обпікся об пильний погляд, яким дивився на мене сіроносий.

— А тепер, — сказав він, — запросимо нашого дорогого гостя і добродійника до скромної учти.

Двоє з його людей підхопили мене під руки й бережно повели до столу, ніби боялися, що я не дійду до нього сам, а по дорозі розсиплю свої маслаки. Урочисто всадили на лаву, я голосно втягнув у себе повітря — печеня пахла запаморочливо — і знову зіштовхнувся з урочистим поглядом сіроносого.

— Мене звуть Іван Кураківський, — поважно сказав він.

— А я той, котрий чернець Григорій, — назвався і я, відчуваючи, що аж дубну від отих дивовижних запахів, котрі так щедро розточував таріль із печенею.

— Зараз ми вкусимо святого хліба, — сказав сіроносий, і очі його з обличчя пропали, засвітилися тільки самі більма.

Всі почали так само щиро молитися, а з ними і я, бо не мав нічого проти доброї молитви, яка очищає й обнадіює людину, аби тільки не задовга була.

— Чи простили ви, панотче, мимовільний гріх мій? — смиренно спитала шинкарка.

— З приємністю, дочко, бо ти впала мені в очко, — відказав я. — А ще більше тебе вподобатиму, коли щось смачненьке жуватиму...

На це моє досить звичайне слово всі обличчя за столом повернулися і стали ніби олив’яні тарелі: холодні та безживні. Просто мене сидів сіроносий, зорячи на мене примруженим і, мені здавалося, підозріливим поглядом, а на вустах у нього зацвіла пісна усмішка. Я трохи острашився й кинув оком, простуючи дорогу до втечки. Звісно, мірив я оком до того малого вікна, в якому бачив був шинкарку, — щоб дістатися туди, треба було б мені перестрибнути через стіл.

— Я гадаю, — сказав урочисто сіроносий, — що перш, ніж оддатися богомерзькому ділу й насищати мерзенну плоть свою, ми мали б очиститися духовною бесідою...

— Але то буде жахне, бо тут, пане, так пахне! — вигукнув я, кивнувши на таріль з печенею. — Тож давайте, коли ласка, хай єднається хліб і казка, будемо собі їсти і благословенну розмову вести. І Христос хлібом насущним не гребував, і од нас так чинити розумно требував...

Навколо зависла тиша, Я міг і не дивитися на своїх співтрапезників, бо й так знав: не обличчя на мене дивляться, а олив’яні тарелі. Очі з обличчя сіроносого знову пропали, я побачив більма: вуста, червоні й соковиті, як у жінки, заворушилися молячись.

Тоді я обдивився кімнату пильніше, вона була така простора, що погляд губивсь у ній, а стіни в глибині ніби розтавали. Сонячна стяга од вікна освітлювала малий її простір — саме той, де стояла миса з водою, в якій мили мені ноги. Я зітхнув і вирішив забути пересторогу, не мав уже сили боротися з запахами, які хвилями випливали з тареля: голова мені наморочилася. Зрештою, яка небезпека може загрожувати злидареві? Я вільний собі птах-пташило, висловлююся красиво і фігурно, а коли це їм не до шмиги — мене то не обходить. Я вільний собі ходець-мандрівець і завтра буду далеко від цього дивного місця — влади не мав наді мною ніхто, а що я хочу без грошей пообідати, то мене сюди для цього й запрошено. Отож я всміхнувся просто у вічі сіроносому, який за цей час устиг помолитися, і, самовільно взявши шмат м’ясива, задоволено вкусив.

— Коли хочете зі мною про світ розмовляти, — сказав я добродушно, наминаючи на обидві шоки, — то ви говоріть, а я буду жувати. Я сам люблю міркувати, через що вирішив од марнотних справ цього життя тікати. Але я не здатний таке спасіння приймати, як це угодники наші святі хочуть учиняти. Вони від людей та спокус ховаються, вбивають свою плоть і через це на вітрі хитаються. Але я відаю: цим вони і душу вбивають, хоч самі, може, того не знають. — Я задоволено глянув на шинкарку, яка стояла неподалік, прислухаючись до нашої розмови. — Я самотній у цьому світі, хочу вам звістити, і це джерело моїх печалей несите. Мислю так: ти за радість хапайся, од життя не замикайся, але жити по-людському старайся. Коли ж живеш по-людському, будь добрий при тому. Бог сотворив і марноту, тож обижається на того і на ту, котрі з нею од світу ховаються, життя ясноцвітного жахаються і про око людське у святу шкаралущу замикаються.

Я проказав це, не забуваючи й про печеню, і ці люди мали б захопитися моїм умінням робити кілька речей за раз. Вони й справді дивилися на мене з глибочезним інтересом.

— Зразу видно у вас, пане, мудрого чоловіка, — сказав мені один із застільників, високий, худий, із кощавим, незвично видовженим обличчям. — Люди не повинні гребувати марнотами життя, а міркувати саме так, як ви. Не подвиг вести побожні розмови у святому місці, — його брова вигнулася, — але подвиг вести їх у Содомі й Гоморрі.

— Мій шинок вельми порядний, — утрутилася шинкарка. — Я сама чесна християнка і щонеділі відвідую божу службу, а буває, й частіше. Окрім того, завжди щедро жертвую на святу церкву.

— Це я до слова, — ґречно всміхнувся бесідник. — Хто не знає, пані, вашого доброго імені. Балачка наша, коли хочете, духовна, і її не треба приймати як зумисну.

Я тим часом жував. Спокійно, розважно, заїдаючи м’ясиво хлібом і запиваючи питним медом. Солодка знемога поступово огортала все моє тіло. Міг уже відкинутися спиною до стіни й подивитися на товариство з-під приспущених повік. Всі мої співбесідники й зараз були повернені до мене обличчями, які нагадували луджені тарелі, всі сірі й однакові, а ще я примітив, що жоден із них не доторкнувся ані до їжі, ані до меду.