Читати книгу - "Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна"

До мене вже третій місяць ніхто не приходив, а я ж також маю чотирьох! Що поробиш! Ні тобі бог, ані чорт не допоможе. З ранку до вечора чекаю на них, без жодної лайки, хіба що вряди-годи якесь нечемне слово із вуст злетить. А ти що це задумала! Світ не перевернеш догори ногами, дітей не зміниш.

Бабка Пешкова вже сиділа на лавочці, голова в неї хилиталася з боку в бік, як у заснул.ого вершника. В глибоких зморшках біля рота блищала слина. Я подивилась на пана Спіхульського, сподіваючись, що він озветься до мене, але він лише дивився на бабку Пешкову, похитував головою і, бурмочучи, заходився натоптувати люльку. Руки в нього тремтіли, і він уже навіть не глянув. Так ніби мене там і не було. Я повернулася до мабабусі, аби хоч вона пожаліла, та мабабуся не пожаліла мене. Виждала, поки я розповім пригоду до кінця, тоді заломила руки і болісним, протяглим голосом, точнісінько таким самим, як перед тим пан Спіхульський., почала бідкатися:

— Напилася, голубка сива, до самісіньких риз, неборака стара.

— Ха, ха!—зухвало сказала я.— Тепер вона "голубка сива", а коли украла в тебе нічну лампу, тоді була "горласта пащекуха, онуча безбожна і..."

— Ти цього не розумієш, кажу тобі, а тому по-мовч,— перебила мене мабабуся на диво нормальним голосом, та за хвилину знову почала своєї:

— Паскудний світ, у якому будують почекальиі смерті, паскудні діти, які закидають до них матерів. Про це я завжди говорю й говоритиму до кінця свого життя.

Вона замислилася, накрутила сиве пасемко на вказівний палець і втупилася кудись у порожнечу. Потім махнула рукою в бік вікна, подивилась на мене і сказала:

— Чого це ти? Облиш дутися, очі повилазять, 1 будеш гидка наречена!

— Нехай! — затято мовила я, нарочито повертаючись до мабабусі спиною. За вікном у будинку по той бік вулиці саме в цю хвилину засвітилася величезна різдвяна ялинка.

Святвечерю сестра Бернадетта принесла нам на обід і дуже поспішала. Коли їй було соромно, вона завжди поспішала. Мабабуся передовсім подивилася на картопляний салат з цибулею, на медове печиво і прибрала величавого виразу. Коли мабабуся прибирала величавого виразу, це означало те ж саме, якби вона лаялася.

Сестра Бернадетта геть розгубилася і сказала:

— Не я встановлювала норми на харчування, папі Студенкова, на мене не зважають!

Роздивляючись свої руки, мабабуся зітхнула й мовила:

— Та вже ж!

Сестра Бернадетта обережно поставила тацю на стіл, витягнула щось із кишені й простягла до мабабусі руку.

— Я принесла яєчко. Ця мавпа знову знесла його під дверима, колись таки вкину її до каструлі, якщо не відучиться від цього.

Сестра Бернадетта годувала курку-ліліпутку, яка несла свої голубині яєчка просто у дворі, якраз поміж дверима витверезника, куди вночі привозили п'яниць, і щоразу там на них хтось наступав.

Мабабуся, тримаючи яєчко в долоні, уважно роздивлялась його. Більше не мовила й слова. Здавалось, вона розмірковувала, чому курка несла яєчка саме перед дверима, а не в собачій буді, де мала їх нести.

Сестра Бернадетта ще підкинула дров до кахляної грубки, побажала мабабусі приємного вечора і вийшла.

Коли я вилізла з-під ліжка, мабабуся зиркнула на мене й похитала головою:

— Бачиш, яка?! Добра від неї не діждешся! Всі вони однакові... Чи може для двох цього вистачити? Та нехай, обізвись до Сланінки.

Я постукала бабці Сланінковій, бо ж ми вирішили святвечір провести у неї. До вечора я стукала іще тричі, а це означало, що пішов також управитель і кухарки. Мабабуся погасила світло й замкнула наші двері. Тепер я вже не бухкала, а постукала тихенько.

У кімнаті бабки Сланінкової була чарівна півтемрява, пахло хвоєю та ваніллю. Ваніллю пахли пироги, але я навіть поняття не мала, чому пахло хвоєю. У всьому домі пенсіонерів була лише одна ялинка, і та стояла в коридорі.

Бабка Сланінкова сиділа на постелі, на голові в неї був плетений чепчик, на ліжку — плетене покривало; вона посміхалась.

— Щасливого і веселого! — сказала мабабуся й, охкаючи, присіла до Сланінкової на постіль. Обидві хвилину якось дивно дивились на мене, потім мабабуся обернулася до бабки Сланінкової і запитала:

— То що, приходила Лілінка привітати тебе?

Тільки-но мабабуся закінчила своє запитання, бабка Сланінкова сплеснула руками, підвела очі до стелі й співучим голосом почала розповідати.

— Чи була? Святий боже, звичайно була! Звалилась на мене, немов слон, іще й зараз поперек болить. Поглянь лишень — калач, пироги — і досі як слід не навчилася пекти! А може, вона і зовсім не пекла, як гадаєш? Накупила всього цього у крамниці й посипала цукром. Вона здатна на такс! Ось поглянь. Принесла мені рукавиці, ніби я не лежу вже цілу вічність у постелі! Лисиця така! Зате сама — як намальована! Писок у неї, ну чисто вилизаний. Ти б побачила! Червона немов буряк. Завжди була така.

Вона задумалася, посміхнулась, а тоді зненацька наче розгубилася, закліпала очима й поглянула на мене!

— А ти чого стоїш? Сідай. Бачу, ти смутна. Щось я чула, нібито за тобою Пешкова ганялася. Ходи сюди. Ні, почекай! Я щось маю для тебе. Заплющ очі! Отак. А тепер поглянь!

Бабка Сланінка тримала один край хустки, мабабуся— другий. Обидві мали надзвичайно врочистий вигляд. На нічному столику поряд з ліжком, де доживали віку майже всі старі мешканки з дому пенсіонерів, стояла справжнісінька ялинка, майже така сама, яку я бачила крізь вікно у будинку навпроти.

Мабабуся вся почервоніла, коли я подивилась на неї, а бабка Сланінкова трималася так гордовито, ніби цю ялинку принесла не Лілінка, а вона сама посадила і тайкома доглядала її, аж поки та достатньо підросла.

Мабабуся заплющила очі, коли я цілувала її в лоба, а бабка Сланінкова прудко відштовхнула мене, витерла очі й мовила:

— Подобається тобі? Що скажеш? Я залишу її тут, допоки "ги схочеш. Але за це ти мусиш мені зігріти ноги, бо страшно змерзли. Від самісінького ранку... Сподіваюсь, на свята мені сюди не підсунуть когось, хто збирається саме на той світ. Гссподи-боже! Бодай на свята люди не повинні були б умирати! То що, зігрієш?

Я сіла на протилежний край постелі, скинула тапочки й сунула ноги під перину.

Бабка Сланінка справді мала дуже холодні ноги, набагато холодніші, як минулого-разу, коли я зігрівала їх.

Мабабуся запалювала на ялинці свічки, а потім вони обидві обклали мене на постелі яблуками, горіхами і шоколадом.. Вони робили це на будь-яке свято, а мені доводилося зігрівати бабці Сланіиковій ноги. Часом, коли я пробуджувалася від лихого сну, не тямлячи себе від страху, досить було згадати бабку Сланінкову, як вона дивиться на мене, коли я зігріваю їй ноги,— і страх наче рукою знімало.

Траплялося також, що мабабуся починала ревнувати мене до бабки Сланінкрвої, тоді і в неї починали мерзнути ноги, і я мусила їх зігрівати. Але здебільшого вона не ревнувала, а па свята — то вже ніколи.

У кімнаті було зовсім темно, лише блимали свічки. Бабка Сланінкова пильно дивилася на свічку, котра, здавалося, от-от погасне. Мабабуся сіла в крісло, яке одержала в подарунок бабка Сланінкова від пані Фа-ціні, підперла голову й заплющила очі.

Мені пощастило розломити яблуко на дві половинки. В ньому були гарні, великі, здорові зернятка.

Бабка Сланінкова не зводила очей зі свічки й зітхала:

— Одного разу в нас була ялинка аж до стелі. Новорічна ялинка. Це було за рік до того, як убили мого чоловіка. Що я вам скажу, то був чоловік, як ота ялина, аж під стелю. Лісникував уже десятий рік, коли його забили. Я думала, збожеволію або подамся за ним... Але де там, не сталося ні першого, ні другого. Вже навіть не пам'ятаю, коли то було, тільки ж стояла страшенно люта зима. Чоловіка убив браконьєр, а той, що бачив це, дав неправдиве свідчення. Свідок також давно уже перед судом божим, у нього стався заворот кишок, і помирав він тяжко... Ліліниі було тоді чотири роки, вдома ані тріски... Той криво-свідок довго помирав. А кричав — жахливо! Мав си-на-студеита, гарний був хлопець... Якось я прокинулась, у хаті темрява. Ну, думаю, Альжбето, кінець світу! Пробую відчинити двері, пробую відчинити вікно— ніяк! Темно, як у льосі, а Лілінка плаче аж заходиться... А той, що дав неправдиве свідчення, наказав синові навозити мені лров повен двір. А позаяк двору я не мала, мені обклали дровами всю хату, навіть вийти я не могла. Студент прийшов через два тижні й каже:

— Топіть собі на здоров'я, пані Сланінкова, може, колись, на тому світі батькові полегшає...

— Можливо, йому й полегшало, адже я все...

Бабка Сланінкова умовкла так зненацька, що навіть мабабуся прокинулася від дрімоти. Я поглянула на ялинку. Свічка, на яку бабка Сланінкова безнастанно дивилася, погасла. Я вискочила з постелі, підійшла до ялинки і знову запалила. Свічка, потріскуючи, розгорілася.

Бабка Сланінкова погрозила мені пальцем:

— Ну, треба думати головою! Давай у постіль, мерщій! Зрештою, мені доведеться гріти тобі ноги!

Вона сердилася лише про людське око, я це знала. І знову прослизнула в постіль. У бабки Сланінкової ноги справді тепер були трохи тепліші за мої. Та хіба що хвилину.

Мабабуся вже не дрімала, вона дивилась на ялинку. Бабка Сланінкова на ялинку вже не дивилась, але й не дрімала. Згодом мабабуся згорнула руки і сказала:

— Думаю, не зашкодило б помолитися.

Ми прочитали всі молитви, висловили одна одній смішні різдвяні побажання. Потім ще співали "Христос родився", а тоді ми вже не молилися і не співали, а тільки мовчки сиділи й дивились на ялинку. Коли догоріли всі свічки й пробило північ, ми побажали бабці Сланінковій доброї ночі й повернулися до своєї кімнати.

Коли я вранці прокинулася, падав сніг, і ялинка за вікном у будинку навпроти не здавалася мені вже аж такою великою.

Раптом я усвідомила, що і я впізнаю усіх бабусь і старих панів з нашого притулку; схвильована цим відкриттям, я раз по раз приставала до мабабусі. Мабабуся, проте, поводилася так, ніби нічого не помічала й порадила мені замислитися над тим, хто у всьому піклується про мене і дбає про моє добро. Тоді я взяла папір і написала великими літерами:

ХТО ПІКЛУЄТЬСЯ ПРО МЕНЕ

Найбільше про мене піклується мабабуся. Далі йде бабка Сланінкова.

Бабка Сланінкова паралізована, з ранку й до вечора вона плете крючком мені придане: скатерки, комірці, серветки, манжети.