Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

годиннику перша година ночі, коли авто впирається в один з незбагненних нью-йоркських тупиків за дванадцять кварталів від мого будинку, тож ми вибираємося на холод і до великого «А Що Далі?». Нік проводжає мене додому, тримаючи руку на поясі, наші обличчя німіють від морозу. Повернувши за ріг, бачимо, що у місцеву пекарню привезли цукрову пудру: її закочують туди в діжках, наче той цемент, і неможливо вирізнити нічого, крім обрисів кур'єрів у білій солодкій хмарині. На вулиці здіймається вітер, і Нік пригортає мене ближче і знову посміхається тією посмішкою, хапаючи двома пальцями пасмо мого волосся, а далі проводить пальцями до самого низу, двічі смикає, наче дзвонить у дзвіночок. Його вії припорошує пудра, і перш ніж нахилитися, він змітає цукор з моїх вуст, щоб скуштувати їхній справжній смак.

Нік Данн

Саме той день коли

Я відчинив двері свого зануреного в темряву бару і вперше за день зробив глибокий вдих, вбираючи запах цигарок і пива, аромат розплесканого бурбону, гострий дух старого попкорну. В барі була лише одна клієнтка, що влаштувалася в дальньому кутку: старша жінка на ім'я Сью, яка щочетверга приходила сюди разом з чоловіком, поки той не помер три місяці тому. Тепер вона приходить щочетверга вже сама і просто мовчки сидить з пивом і кросвордом, підтримуючи ритуал.

Моя сестра працювала за баром. Її волосся трималося на шпильках, як у дівчинки-ботанки. Її руки аж почервоніли від миття пивних кухлів у гарячій мильній воді. Го — худенька й має дивні риси обличчя, але це не означає, що вона не приваблива. Просто потрібно трохи часу, щоб оцінити її зовнішність: квадратне підборіддя, гарненький вузький носик, темні опуклі очі. В старому фільмі чоловіки, помітивши її, припіднімали б свої фетрові капелюхи та присвистували, вигукуючи: «Оце так дівчина!» Обличчя екзотичної королеви кіно тридцятих не завжди можуть оцінити в часи казкових фей, але після років життя разом я знаю, що чоловіки часто шаліють від моєї сестри, а це вганяє брата в якийсь дивний стан одночасної гордості та хвилювання.

— Той запашний хліб з начинкою ще печуть? — мовила вона на привітання, навіть не підводячи погляду, а просто знаючи, хто прийшов. Я відчув полегшення, яке зазвичай відчував при зустрічі з нею. Справи, може, й не ідеальні, але все буде гаразд.

Моя близнючка Го. Я так багато разів повторював ці слова, що вони стали підбадьорливою мантрою, а не простим фактом: моя близнючка Го. Ми народилися у сімдесятих, коли близнюки були рідкістю, таким собі дивом: кузенами єдинорогів, родичами ельфів. Ми наділені дрібкою телепатії близнюків. Го — це єдина людина на світі, з якою я справді можу бути собою. Не відчуваю потреби пояснювати їй свої дії. Не уточнюю, не сумніваюся, не хвилююся. Я вже не розповідаю їй абсолютно все, але відкриваю набагато більше, ніж будь-кому іншому. Я розповідаю їй усе, що можу. Ми цілих дев'ять місяців провели разом спина до спини, прикриваючи одне одного. Це стало життєвою звичкою. Для мене ніколи не мало значення, що вона дівчина,— це трохи дивно для сором'язливого малого. Ну що я можу сказати? Вона завжди була просто класна.

— Запашний хліб — це ти про те обіднє порційне м'ясо, так? Гадаю, ще печуть.

— Нам варто трохи замовити,— сказала Го. І звела брову.— Я заінтригована.

Навіть не питаючи, вона налила мені пива в кухоль сумнівної чистоти. Помітивши, як я витріщаюся на плямисті вінця, піднесла кухоль до рота та злизала пляму, залишивши слід від слини. Гупнула кухлем у мене перед носом.

— Краще, мій принце?

Го твердо вірить, що я дістав від батьків усе найкраще, що був хлопчиком, якого вони планували, єдиною дитиною, яку вони могли собі дозволити, і що вона пробралась у цей світ, схопившись за мою щиколотку, наче той небажаний гість. (Особливо небажаним гостем вона була для мого тата). Сестра вірить, що змалечку її кинули напризволяще, що вона — жалюгідна істота, якій зрідка давали подачки у вигляді ношених суконь, дозволу на розваги й мізерних кишенькових, і постійно шкодували про її появу. Це може бути почасти правдою, але я просто не можу погодитися.

— Так, моя вбога маленька кріпачка,— мовив я, по-королівському відмахнувшись.

Я зігнувся над своїм пивом. Варто випити кухоль-три. Мої нерви ще й досі не втихомирилися після ранку.

— Що з тобою? — поцікавилася Го.— Ти якийсь нервовий.

Вона розляпала на мене трохи мильних бульбашок. Увімкнувся кондиціонер, розбурхуючи волосся у нас на маківках. Ми проводили в «Барі» більше часу, ніж слід. «Бар» був тоді необхідним для нас обох місцем. Він став дитячим будиночком на дереві, якого ми ніколи не мали. Минулоріч, однієї п'яної ночі, коли мама була ще жива, але вже стояла на порозі смерті, ми повідкривали кілька коробок у підвалі нашого будинку. Якраз коли потрібно було чимось утішитися. Познаходили там дитячі іграшки та ігри, скрикуючи «ох» і «ах» поміж ковтками пива з бляшанок. Наче Різдво посеред серпня. Після маминої смерті Го поселилась у нашому старому будинку, і ми одну по одній перевезли всі ті іграшки до «Бару»: ляльку з ароматом полуничного печива, а тепер без запаху, яка одного дня раптом опинилася на стільці (мій подарунок Го). Манюсінький «шевроле», якому бракувало одного колеса і який стоїть на полиці в кутку (це вже Го презентувала мені).

Ми роздумували над запровадженням вечора настільних ігор — навіть попри те, що більшість клієнтів були занадто старі, щоб ностальгувати за нашими «Голодними бегемотиками», нашою «Грою життя» з її крихітними пластиковими машинками, які потрібно було наповнити крихітними пластиковими подружжями і крихітними пластиковими малюками. Я не міг згадати, що саме слід зробити для перемоги. (Глибока думка на цілий день, навіяна продукцією іграшкової корпорації «Гасбро»).

Го долила мені пива, потім долила його по другому колу. Її ліва повіка трішки опустилася. Був полудень, 12:00, і я роздумував, коли вона сьогодні почала пити. Останні десять років були в неї нелегкі. Моя авантюрна сестра має мозок фізика-ядерника й душу ковбойки. Наприкінці дев'яностих вона просто покинула коледж і переїхала на Мангеттен. Вона була з тих перших феноменальних комп'ютерників, два роки шалено заробляла, а потім потрапила в інтернет-бульку двохтисячних. Го залишилася незворушною. Їй уже було під тридцять, але все було гаразд. Вона таки отримала диплом і приєдналася до світу сірих костюмів у інвестиційних банках. Вона була середнячком — нічого видатного, нічого гідного осуду, але Го втратила роботу, і дуже