Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

Причому, що здивувало Мілу, дивився на неї з реальною надією. Вона навіть про десерт забула, так і сиділа, застромивши вилку в торт і намагаючись зрозуміти, чого хочуть від неї?

-- Ти маєш приклади робіт? Може, це доля, що я допоміг тобі на заправці, і ти виручиш мене? Повір, ми в боргу не залишимося, -- нарешті виклав Женя. -- Або, може, принесеш варіанти, ми ще раз зустрінемося, покажеш...

-- У мене є фото, -- схаменулась Міла.

Відставила чашку, відсунула тарілку та потяглася за своєю сумкою, щоб витягнути смартфон.

– Зараз покажу приклади. А яка у вас загальна ідея корпоративу? Що за напрямок у принципі? - почала «намацувати ґрунт», поки відкривала додаток для фото.

-- У нас велика компанія, що в основному спеціалізуємося на IT- сфері. Головний офіс зовсім недалеко.

-- Ого, велике буде свято? - трохи здивувалася Міла, почувши назву.

І справді, бачила їхню вивіску на офісній будівлі поруч. Навіть від телефону відвернулася, насупившись. Вона могла оцінити свої сили тверезо. І терміни. Вісімдесят сто подарунків Міла не встигне оформити, враховуючи вже наявні замовлення. Навіть якщо працюватиме ночами. А помічників у неї поки що не було.

-- Та ні, -- схоже, зрозумівши її переляк, відмахнувся Женя, який при їхньому активному спілкуванні ще їсти примудрявся. -- Йдеться про корпоратив для менеджерів та керівництва. Решта колективу гулятиме окремо і там все простіше для нас, уже все вирішено та узгоджено. А ось із топменеджментом трохи складніше. Та й самі привчили, що кожного разу намагаємось їх здивувати. Зараз у цьому секторі саме такі дрібниці відіграють роль, емоційні враження від роботи та колективу, якщо вірити чортовим звітам «хед-хантерів», -- не дуже задоволено поділився з нею Женя, трохи «посумнішавши».

Наче вже геть втомився про це думати та морочити собі голову над прийдешньою подією.

– А скільки цих людей? - уточнила Міла. – І коли корпоратив?

- Двадцять сьомого грудня. Їх 29, головний офіс. Плюс п'ятнадцять людей на пару, хто сімейний.

Сорок три. Це вже простіше, звісно. Хоча спати вона точно буде в грудні небагато, якщо їм сподобаються її роботи.

-- Гаразд, можна робити, тільки подивися спочатку. А то, може, мої роботи будуть не в тему загалом, – резонно припустила Міла.

Відкрила фото та почала показувати вже зроблені подарунки: санки, прикрашені та наповнені варенням, кожна баночка з іменним побажанням; оформлені сувеніри для гостей на весіллі, заховані в прикрасах, незвичайні сорти чаю, які оздоблювали мініатюрні ялинки. Емоції, а не речі, насправді. Те, чого самій Мілі так не вистачало в минулому житті.

Вона із захопленням перегортала фото за фото, показуючи свої роботи Жені. Знала, що захопилася і знічення відійшло на задній план. Вони обидва схилилися над невеликим столом, здвинувши тарілки та наблизившись один до одного. Мила горіла цією справою і з насолодою готова була розповідати та показувати «плоди» своєї роботи. Тому перегортала фото за фото, відповідаючи на запитання, які виникали у Жені під час перегляду. Вони вже навіть почали заздалегідь обговорювати, що підійшло б його компанії. Поки що Міла не дійшла до одного знімка...

-- Оу! - Міла зрозуміла, що знову червоніє. Причому навіть вуха, здається. -- Вибач, не те, -- і швидко перегорнула те, що не планувала нікому показувати.

Над столом повисла незграбна і якась збентежено-весела пауза.

На тому фото Міла намагалася зрозуміти, як саме її пофарбували у салоні за новою методикою, модно розтягнувши світлий відтінок по кінцях. А волосся у неї було довге, і в цілому картинку нормально не розглянути, маленького переносного дзеркала не мала. Ось і вигадала сфотографувати «вид ззаду» на телефон. Ще й тоді, хто сумнівався б (!), коли збиралася прийняти ванну. Відповідно, з одягу на ній був лише нещільно обгорнутий рушник. Ну і те саме розпущене волосся. Та ще й примудрилася обернутися боком, намагаючись зрозуміти: видно те, що хочеться у дзеркалі чи ні?

Коротше, по-хорошому, варто видалити фото після того, як розглянула, що хотіла. Але Міла піддалася марнославству -- фото чудово вийшло. Красиво. Наче позувала. Хоч і трохи відверто.

Але точно, це було не те, що варто показувати малознайомому чоловікові, та ще й потенційному клієнту...

Нова хвиля збентеження впала на неї сильніше, ніж будь-що за цей день. Кинуло в жар і стало дуже ніяково.

– Я б не відмовився від такого подарунка. І оформлення іншого не треба...

Женя спробував стиснути губи, глянув на неї зі сміхом, здається, намагаючись розрядити ситуацію, яка раптом стала надто наелектризованою. Напевно помітив її палаючи щоки. І водночас вона в його очах побачила такий вираз, коли ризикнула кинути короткий, невпевнений погляд, що просто «ух!». По спині пройшло незвичне тремтіння.

Здається, дивитися у стіл – безпечніше. Міла відкашлялася, щоб хоч якось прочистити горло:

-- Думаю, краще зупинитись на варенні. Або чай. Чи печиво...

-- Я зрозумів, вибиратиму із запропонованих варіантів, -- хмикнув Євген. -- Хоча, чесно скажу, радий, що я не маю кнопки стирання пам'яті. -- Він підморгнув.

І простяг руку, обхопивши її долоню, щоб зручніше розгорнути екран смартфона. Видно, світло некомфортно падало.

А Міла й не хотіла, але здригнулася. Смикнулася. Не від його дотику. Від того, що давно забути пора. А рука у Жені була тепла та приємна. Сильна. Але не жорстка. І все-таки...

Він помітив.

-- Я зробив щось не те? Перепрошую, -- Євген спохмурнів і забрав руку.

-- Ні-ні, все нормально, -- Міла постаралася посміхнутися якомога щиріше. -- Просто, не чекала. Не видно? Якщо я так оберну, нормально? – вона інакше розгорнула телефон.

-- Так, все добре, -- повірив чи ні, але Женя вдав, що прийняв її пояснення. -- Значить, ось це фото, і ті два: з шишками та омелою, скинь мені на телефон. Можна у «Вайбер», зараз номер продиктую, -- рішуче розпорядився він, діставши свій мобільний. – Я покажу партнерам. Хоча не думаю, що будуть заперечення, вони від цього взагалі самоусунулися, заявивши, що краще задач по роботі візьмуть на себе більше. Я просто точно прорахую, скільки та яких варіантів нам потрібно.