Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Я знаю, — відповів Барріч. — Я знаю. Але це було вже давно. Тепер ти тут, у безпеці.

Він здавався майже переляканим.

— Напустив диму в нору, — говорив я йому. — Зробив з моєї матері та братів шкури.

Його обличчя змінилося, а голос перестав бути лагідним.

— Ні, Фітце. То була не твоя мати. То був сон вовка. Нічноокого. Таке могло трапитися з Нічнооким. Але не з тобою.

— О так, так і було, — сказав я йому і зненацька розсердився. — Так і було, так і здавалося. Точнісінько так само.

Я встав із ліжка й почав ходити по кімнаті. Ходив дуже довго, аж доки позбувся того почуття. Барріч сидів і стежив за мною. Доки я ходив, він випив силу-силенну бренді.

Одного весняного дня я стояв і дивився у вікно. Запах світу був добрим, живим і новим. Я потягся і поворушив раменами. Відчув, як мої кості тріщать у суглобах.

— Гарний ранок для прогулянки верхи, — сказав я.

Обернувся і глянув на Барріча. Він мішав вівсянку в казанку над вогнем. Підійшов і став біля мене.

— У горах досі зима, — тихо сказав він. — Цікаво, чи Кеттрікен безпечно повернулася додому?

— Якщо ні, то не з вини Сажки, — промовив я.

Раптом щось у мені перевернулося і болісно мене кольнуло, аж мені на мить перехопило подих. Я намагався збагнути, що це, та воно втекло від мене. Я не хотів його доганяти, але знав — це річ, на яку я мушу полювати. Це наче полювання на ведмедя. Коли я до нього наближався, воно обернулося проти мене і намагалося вразити. Але щось у ньому змусило мене прагнути йти за ним слідом. Я глибоко вдихнув і витрусив його з себе. Тоді знову вдихнув, зі звуком, який зав’яз мені в горлянці.

Барріч поблизу мене був дуже спокійним і мовчазним. Чекав мене.

Брате, ти вовк. Повертайся, покинь те, що тебе ранить, — перестеріг мене Нічноокий.

Я відстрибнув назад.

Тоді Барріч затупотів кімнатою, лаючи те і се й давши вів­сянці пригоріти. Та ми однаково мусили її з’їсти, бо нічого іншого не було.

Якийсь час Барріч шарпав мене. «Пам’ятаєш?» — питав він раз у раз. Не залишав мене самого. Називав імена і змушував пробувати сказати, хто це. Інколи я знав, хоч і небагато. «Жінка, — відповів я, коли він назвав Пейшенс. — Жінка в кімнаті з рослинами». Я намагався, але він і далі сердився на мене.

Коли я спав уночі, то бачив сни. Сни про тремке світло, що танцювало по кам’яній стіні. Та про очі в маленькому віконці. Сни стискали мене і не давали дихати. Якби мені вистачило повітря на крик, я міг би прокинутися. Інколи довго тривало, перш ніж мені вдавалося вдихнути достатньо. Барріч теж прокидався і хапав великий ніж зі столу. «Що таке, що таке?» — питав мене. Та я не міг йому сказати.

Безпечніше було спати вдень, надворі, де пахло травою та землею. Тоді сни про кам’яні стіни не приходили. Натомість приходила жінка і солодко до мене пригорталася. Пахла луговими квітами, а її вуста смакували, як мед. Біль від цих снів приходив, коли я прокидався, знаючи, що вона пішла назав­жди, що її забрав хтось інший. Вночі я сидів, дивлячись у вогонь. Намагався не думати про холодні кам’яні стіни, про темні заплакані очі та солодкі вуста, повні гірких слів. Я не спав. Не смів навіть лягти. Барріч не змушував мене.

Одного дня повернувся Чейд. Відпустив довгу бороду й на­дягнув капелюха з широкими крисами, як у мандрівного перекупника, та я однаково його пізнав. Коли він прийшов, Барріча не було вдома, але я його впустив. Я не знав, чого він прийшов.

— Хочете трохи бренді? — спитав я, думаючи, що він за цим і прийшов.

Чейд придивився до мене зблизька і майже усміхнувся.

— Фітц? — сказав він. Повернув голову вбік, заглянув мені в обличчя. — Отож. Як ти?

Я не знав, що на це відповісти, тож просто на нього подивився. За якийсь час він наставив чайник. Розпакував свою торбину. Приніс чай з прянощами, трохи сиру та вуджену рибу. Ще витяг пакунки зілля і розставив рядком на столі. Тоді вийняв шкіряного капшука. Там усередині був великий жовтий кристал, саме такий, щоб заповнити його долоню. На дні торбини була велика плитка миска, покрита зсередини блакитною глазур’ю. Він поставив її на стіл і наповнив чистою водою. Тут повернувся Барріч. Він ходив ловити рибу. Приніс шість рибок, прив’язаних до шнурка. То були риби зі струмка, не морські. Слизькі та блискучі. Він уже їх випатрав.

— Тепер ти залишаєш його самого? — спитав Чейд Барріча після того, як вони привіталися.

— Я мусив роздобути харчі.

— То ти вже йому довіряєш?

Барріч відвів очі.

— Я вишколив силу-силенну тварин. Навчити когось робити те, що йому наказано, — не те саме, що довіряти людині.

Барріч підсмажив рибу на сковороді, а потім ми їли. Ще мали сир і чай. Тоді, доки я мив сковороду й тарілки, вони сиділи та розмовляли.

— Я хочу спробувати зілля, — сказав Чейд Баррічу. — Або воду чи кристал. Однаково. Що-небудь. Починаю думати, чи він насправді не… там.

— Він тут, — тихо запевнив Барріч. — Дай йому час. Не думаю, що ідея з зіллям добра. Перш ніж… змінитися, він надто полюбив його. Під кінець завжди був або хворий, або переповнений енергією. Як не провалювався у прірву смутку, то був вичерпаний боротьбою або ж тим, що служив як людина короля чи Веріті, чи Шрюду. А потім, замість відпочити, вдавався до ельфійської кори. Забув, як це — просто відпочити і дати своєму тілу одужати. Ніколи цього не чекав. Останньої ночі… ти дав йому насіння каррісу, правда? Фокс­глов казала, що ніколи чогось такого не бачила. Думаю, що йому на допомогу могло б прийти більше людей, якби вони так не злякалися. Старий Блейд, сердега, думав, що він ошалів. Ніколи потім не пробачив собі, що звалив його. Хотів би я, аби він довідався, що хлопець насправді не помер.

— Не було часу брати й вибирати. Я дав йому те, що мав під руками. Не думав, що він так ошаліє від насіння каррісу.

— Ти міг відмовити йому, — тихо сказав Барріч.

— Це б його не зупинило. Пішов би так, як був, вичерпаний, і його б убили просто там.

Я пішов і сів біля вогнища. Барріч не стежив за мною. Я ліг, перевернувся на спину й потягся. Це було приємне відчуття. Я заплющив очі та відчув тепло вогню на боці.

— Фітце, підведися і сядь на стілець, — звелів Барріч.

Я зітхнув, але послухався. Чейд не глянув на мене. Барріч повернувся до розмови.

— Я хотів би втримати його на плаву. Думаю, йому потрібен час, а тоді робитиме все сам. Він згадує. Інколи. А потім змагається з цим. Чейде, я не думаю, що він хоче згадати. Не думаю, що хоче знову стати Фітцом Чівелрі. Можливо, йому сподобалося бути вовком. Можливо, так сподобалося, що він ніколи не повернеться.

— Він мусить повернутися, — стиха промовив Чейд. — Ми його потребуємо.

Барріч сів рівніше. Досі він тримав ноги на купі дров, але зараз опустив їх на підлогу. Схилився до Чейда.