Читати книгу - "Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу"

і постійно питав «ти любиш мене? любиш?», а я не могла відповісти, та й що йому було відповідати?, я й тоді не вміла, та й дотепер не навчилася щось таке говорити, боюся таке казати, кохаю туди, кохаю сюди, як про це взагалі можна говорити, воно ж непідйомне, хіба ні? коли ми були малими, то розкидалися такими словами навсібіч, але потім я вже не могла, і досі не можу!, як це — отак узяти і просто сказати «я люблю тебе, я тебе люблю», а навіть і скажи, як потім з усього цього виплутатися?

Грайливо, з лукавством, але загалом стримано.

а в нього була ще така забаганка: полюбляв на мене дивитися голу, наполягав, а як я соромилася, «ну то й що?» відказував і теж зиркав на мене лукаво...

Пауза.

Рішуче.

разом із ним я відчула себе жінкою, от що.

А було мені вже сорок років...

Пауза.

Змінює тон.

Я читала в газетах про Йоргулу. Не бачилися з нею вже тисячу років. Вона померла від раку. Я жахнулася. Звісно, мені було її шкода, але більше самій лячно. Чого вогонь торкнеться, те і обпечеться, хіба не так кажуть? Смерті, смерті, смерті... Тільки про смерті й чуєш. А те, що ми ще живі, ніби якась цілковита випадковість.

Зупиняється. Щось пригадала.

...Цілковита випадковість...

Саме це я якось сказала і Яннісові, щось у голову лізе сьогодні те, що стосується його... ми були в якомусь, побий його грім, готелі, і я попросила, щоб він залишився зі мною на всю ніч, а той — «якось іншим разом», на що я йому кажу: «Хто знає, що станеться завтра?» і «Наше життя — цілковита випадковість!», та й засміялася,

хотіла ж бо лише одного: прокидатися біля нього, і про це сказала, хоча одразу ж і пошкодувала, не слід було на нього нависати, ще й матуся його завжди крутилася поруч, я не хотіла, щоб вона про щось довідалася, бо знала, як нестерпно ревними можемо ставати ми, жінки, особливо, зі своїми мазунчиками,

і, все-таки, взяла та й сказала йому це. Уперше, відтоді як стала під вінець, лишилася на ніч і я в незнайомому місці, і на мить не склепила очей, а коли він натомлений заснув, піднялася і розглядала його з голови до ніг, чоло, вуста і шию, коліна, пальці й очі, груди, м’язи рук і стегна, не могла ним насититися

Він залишився.

Повільно.

було там йому вже двадцять, чи не було, а мені...

могло б бути...

Пауза.

Швидко.

Десь за два тижні як поїхати на навчання, він подзвонив мені, був переляканий, я кинулася до нього, він уже чекав, трусячись як осиновий листочок, один із його друзів загинув, розбився на мотоциклі, він ридав, мов дитя, а я обійняла його, наче його мама, а тоді

Пауза.

узялася його цілувати і пестити

Із притиском.

невдалий час, не зараз, він сказав мені, але я не зупинялася й розпалила його, він опирався трохи, та я кинула його на себе, і ми зробили це, мов очманілі, я не розкаювалась потім, як би не так!, сталося так, як мало бути, а потім я взяла його в обійми, почала цілувати і примовляти...

Пауза.

він міг би бути... моїм сином

міг би

але був моїм чоловіком

Різко.

чоловіком

Зупиняється, мовчить якусь мить.

поночі вже

а я все базікаю, коли вже цьому край?

але треба виговоритися, сказати все, не тримати все в собі, доки воно лусне, тож хай я виговорюся на самоті, говоритиму сама, байдуже, хто слухає, хоча б стінам, столам, диванам, кріслам... пралці...

Пауза.

Змінює тон, із гумором і знов невимушено.

а ось це, як це воно мені спало на думку, в школі все сталося... перш ніж... ой, скільки ж років спливло?!. а наче вчора було, так от, наче бачу перед собою картину, як змінився з лиця той викладач — теології, до речі, коли на початку року, зачитуючи списком імена та прізвища учнів, дійшов до мого: «Йокаста!» і зніяковів

Іронічно вбік публіки.

а Йокаста, це ж я, хіба від початку не було ясно? відчуваю, наче виконую роль у якомусь поганючому спектаклі... так, мене нарекли Йокастою... дідусь... дев’ять місяців мама носила мене під серцем, а він — вишукував мені ім’я, таку обіцянку йому дав мій татко! а я ж сама була малою, щоб протестувати!, мало хто знає про це, Ніцою мене назвала мама, сил у неї не було кликати мене Йокастою, хоча і знала її історію, я завжди була Ніцою, з перших днів життя, Ніцою й лишилася, Йокасту чула кілька разів у школі, у нових класах, де мене ще не знали, навіть коли я виходила заміж священик, який нас вінчав, знаючи мене здавна, величав Ніцою, лише доньки вряди-годи, щоб попустувати, кличуть мене кіра[4] Йокасто, ні, геть забула про нього аж доки...

Пауза.

Про щось задумалася.

про що це я... а, так, мій викладач (удає його мову) «отож, дитинко, чимало забулося християнських імена, а тобі вони дали ім’я цієї... цієї збоченки», (розлючено) ага, от саме так і сказав, «збоченки», а тоді — так їй і треба було, бо, мовляв, не шанувала ні богів, ні законів, і спала з власним сином, розпатякався зі своїми дурницями... колиска, що його гойдала, він теж її син? (посилюючи голос) через те, що народила? і вже її син? не годувала його молоком, не доглядала, не бачила, як він стає чоловіком, ніколи його поруч із нею не було, просто народила — і через те, він уже її син?

І весь цей час сама, сама-саменька чимало років, хіба йому втямки, що означає, коли ти — жінка, і на самоті.

Пауза.

Котра зараз?

Швидко якось поночіло, і дні зменшилися,

уже прохолодно стає, прикрию ліпше вікно,

минає літо, довшають ночі...

Пауза.

...із Такісом усе скінчилося блискавично, саме потому, як поїхав Янніс, тобто я все припинила, бо коли він був удома, звісно тоді, коли не вештався по своїх подружках, усе одно, що його не було, слід було з цим щось робити, надалі тривати так не могло, до того ж час не чекатиме

ми зростаємо

ми виросли!

іноді, коли я в кепському гуморі, думаю собі, чи кинути все (і всіх) під три чорти, піти куди очі дивляться і — будь, що буде, розчинитися, десь у горах, у морі, щоб там — ні душі, не було з ким перекинутися словом...

Пауза.

Різко.