Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

І нехай їй дається лишень одне життя,

Натомість у неї безліч пісень…»

Сум за Гагрою

Вечоріло

Небо болем пропливло по мені

І засумував я за тобою

Засмутили погляд

Важкі тіні землі

Зелений прибій

Полів

Засмутив слух

Звивистий голос ріки

Серце засмутили

Застиглі в запрудах століття

І ось звідкілясь згори

Стомлений голос

Твого моря сказав мені:

Невдовзі перетворюся в світло місяця

І жінка горда небесна

Схожа з далеким наспівом

Або несподіваним стогоном

Майнула в спогадах

Побачив вологі очі її

Подібні до чорних хмар

Так я скучив за тобою

Так я скучив за тобою

Місто поглядів

Так я скучив за тобою

І коли замружилось небо

І примчав вітер —

Сухий дощ —

Я відчув як

Влилася в кров мою

Твоя легкість

І моє тіло

Полетіло до тебе

А серце

Так застукало

Ніби хтось пробував зрубати

Дерево в парку Жоеквара[1]

«Ніби стомлену ікону...»

Ніби стомлену ікону

Ніжно голубить рука —

І гудуть дзвони, гудуть…

Жінка, що вийшла з вогняного моря,

Лежить мертвою в променях ланів —

І гудуть дзвони, гудуть…

Лише самотня дзвіниця

Забутої каплички

Чує голоси далеких зір —

І гудуть дзвони…

І ніяк не зізнатися собі,

Що знову, як і колись,

В тебе болять очі, відлетілі, ніжні, —

І гудуть дзвони, гудуть…

«Часом слова-мімікрії...»

Часом слова-мімікрії

Блукають папірцями

І прочитують їх тільки пальці

Дерево

Висохла його ріка,

Його листя розділило небо,

Його час промайнув

І все ж, стражденне,

Воно стоїть перед вами і чекає,

Стоїть ображене і чекає,

Чекає ріку, яка давно пересохла.

Квітень на папері

З різних країн і різних часів

Переселились на цю сторінку

Чоловіки і жінки,

Діти й старі.

Друзі й вороги, знайомі й незнайомі.

І ніби в чарівному люстерці —

Кружляють вони і кружляють,

Кружляють біля самісіньких пальців,

Які тримають сторінку,

Тануть вони в нашому погляді.

Живуть у нашому диханні,

Нашим голосом і нашими очима

Вітаються один з одним…

І коли старанно вслухатися — навіть співають.

«Інколи в мені хтось,..»

Інколи в мені хтось,

Ніби віддалене відлуння,

Шепоче зніченим голосом,

Який чути лише мені:

«Ще довго житиме в тобі

Маятник сумнівів,

Котрий хитається між:

«Кохаю — не кохаю,

Слід насмілитися — не варто,

Заспівати — не заспівати…»

Несподівані благання

Леве, не саджай нас

У незриму клітку,

Коли твою замикаємо.

Ми вмираємо там, де бачимо твої покірні очі,

І в нас вибухає наша кров.

Обережна птахо,

Не зачаровуй це місто,

Не заворожуй очі,

Хай іде власною дорогою,

Хай захлинається в цих кварталах.

А ти, траво,

Благай у людини знайомства з тобою,

У неба — висоти твоєї

І все ж тихцем возвелич

Народження своє.

Біжи, коню, біжи,

В тебе не лишилось навіть рятівної зелені

                                                             долин.

Не волай, рибо, на землі

Злийся з вічністю,

Ніби ти не гостювала в нас.

І все ж не смійтеся з нас отак.

З такою усмішкою не виглядайте нас,

Останні сльози вовка.

Запізніле чекання

Засудив я свої очі

І заплющив їх

Бо вічно скорочували

Вони мій час

Але не відстань

Спрямовану до тебе

Засудив я вуха свої

Адже завжди зраджували мене

І у вирі безлічі голосів

Рідко дослухались до твого голосу

Засудив свій язик

І замовк

Язик — дурний брехун

Який весь час повторював

Слова розуму

А не серця

Засудив я руки свої

І склав їх на грудях

Тому що вони

Догоджали мені

Якого я не любив

Ба, навіть більше —

Часом ненавидів

І ось уже рік

Так лежу і чекаю

Твоєї всепрощаючої посмішки

Як воскресіння

«Шкода людини...»

Шкода людини

Яка в новорічну ніч

Зітхне з полегшенням —

Минулого року померла мати

«Спокійно майорить мій стяг на бéрезі...»

Спокійно майорить мій стяг на бéрезі

Але його ніхто не бачить

Тому що він синій як море

І помаранчевий як сонце

Червоний як мак

Прозорий як повітря

І там де намальовані на ньому

Дерево

Гора

Хмара

Або місто

Насправді шелестить дерево

Стоїть гора

Хмара летить по небу

І шумує моє місто

І ніхто не сумнівається

Що все це

І ще багато чого

На чому розпливається погляд людини —

Мій стяг що майорить на вітру

Спокійний

Вічний

Смерть зірки

Вона впала на хмару

Потім на дах будинку

Пробила стелю

Тоді впала

На заснулий папір

Випалила його

І раптом

Щезла

Час надійшов

І та випалена цятка

Тепер

Моє серце

Мрія

Бути б мені скелею

(якій все за іграшку)

І цілісінький день

Безтурботно розсікати водоспад

Знайома фінікова пальма на сухумській набережній

Вона — гніздо незліченних вітрів.

До неї линуть далекі дороги,

Промені морів її голублять,

І мандрівник, повертаючись з далеких мандрів,

Спішить її спіймати

Голодним поглядом…

Її листя — хвиля небес,

І дихає вона

Ніби єдина

Хвиля Всесвіту.

А гості повторюють з подивом:

«Як це так — на батьківщині винограду

Живе й фінікова пальма?..»

А вона — смілива і вільна.

Грає на вітру,

Шелестить, співає,

З посвистом летить разом

З космічними вітрами

Від світанку до світанку…

Ранками і вечорами,

Коли бамкають великі дзигарі на площі,

І обережно шепоче блакитне повітря,

Вона голубить Сухумі…

О, вона ,

Зі скуйовдженим волоссям,

Засмагла,

Повна чар.

Спробуй не закохатися…

Навесні, як і решта дерев,

Вона широко розплющує очі,

Та слід сказати, вона

І взимку шаруділа зеленим листям.

Улітку, коли росте

Листя дерев,

Вона набагато перевищує

Власне тіло.

Восени вона стає

Матір’ю самій собі —

Порушується її спокій,

І зраджує її власний плід, —

Душа сяє свічкою

І скликає птахів.

Восени вона народжується

Знову,

Та все ж найкраще

Вона живе взимку,

Тому що воює з холодом,

Тобто сама з собою.

Коли

Підступає весна

І завершується час великого кола,

Вона все така ж зелена.

Як і взимку була.

Хилитанням,

                   пурханням