Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Я — шестикласник, Ткач Дмитро 📚 - Українською

Читати книгу - "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"

92
0
18.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я — шестикласник" автора Ткач Дмитро. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 26
Перейти на сторінку:

не встиг...— промимрив він.

Увесь клас вибухнув сміхом.

— Ну, звісно, в тебе не було часу! — в'їдливо сказала Марія Степанівна.— На завтра обов'язково підстрижись... А що ти прочитав за літо?

Ілько морщить свого облупленого носа, туплено дивиться в стелю, силкуючись пригадати, що ж він прочитав протягом літніх канікулів?.. Хто-хто, а я добре знаю, що він нічого не прочитав.

— Ну, не згадаєш? — підганяла його вчителька.

Нарешті Ілько зрозумів, що далі мовчати не можна, і сказав:

— Забув...

Знову регіт.

— А що ти батькові за літо допоміг? — атакувала Марія Степанівна Ілька новим запитанням.

Ілько знову мовчить.

Не витримав і сказав:

— Маріє Степанівно, він допомагає вдома...

Але вона не дала мені договорити, суворо блиснувши очима, зауважила:

— Тебе не питають. У нього свій язик є... А ти сиди мовчки, До тебе ще черга дійде.

Мені раптом стало жарко.

А Марія Степанівна мучила далі бідолашного Ілька;

— Отже, книжок ти не читав, дома не допомагав... А що ж ти робив ціле літо? Бички ловив?

— Ловив,— глипнув спідлоба Ілько.

— Футбол ганяв?

— Ганяв...

— Цього від тебе і слід було сподіватись,— з негарною посмішкою говорить Марія Степанівна.

До мене "дійшла черга" на наступному уроці.

— Лебідь, що таке синоніми й антоніми?
"Си-но-ні-ми... ан-то-ні-ми..." — завертілося в моїй голові.

Я гарячково й напружено думав, блукаючи поглядом по класу. А на мене співчутливо дивилася Маринка, суворо — Марія Степанівна, насторожено — увесь клас.

— Це — слова...— почав я невпевнено.

— Звісно ж, що слова, а не корови.

У класі засміялися. Тепер уже не з Ілька, а з мене. Я стояв до краю збентежений і розгублений. Хіба ж так я думав починати навчальний рік?!

— Ну, слова,— повторила Марія Степанівна.— А далі?..

Далі?.. Далі?.. Які ж це слова?.. Я б зараз віддав усе на світі, аби тільки згадати, що воно за синоніми та антоніми!.. Ось уже, здається, крутиться в голові, ось зараз... ще трішечки...

А Марія Степанівна допікала:

— Чи ти, замість повторювати пройдене, теж бичків ловив в Ільком? Які це слова, синоніми?..

Мої вуха вловили ледь чутний шепіт:

— ...близькі за своїм значенням...

— Близькі...

Але Марія Степанівна повела очима по партах:

— Підказуйте далі.

— Я сам згадав,— пробурмотів я.

— Ну, тоді й далі згадуй сам,— глузливо сказала учителька.
Але нічого більше з своєї голови я видобути не міг. Тільки почував, що обличчя пашить від сорому. Мені хотілось стати невидимою порошинкою... Я стояв і дивився перед собою затуманеними, невидющими очима. Наче крізь сон, почув:

— Ось тобі й перша двійка в цьому році. Сідай. Знову двійка!..

Не встиг розпочатись перший день навчання, як вона вже є. Ну, хіба ж це справедливо? І хіба ж можна ось так — з першого разу двійка?..

Я сидів біля Маринки й почував, що не тільки мені, але і їй якось негарно, ніяково, мулько... Буває ж так, що й не дивишся на людину, а Почуваєш, що саме вона думає й переживає... І навіщо я сів біля Маринки?..

На перерві Ілько підійшов до мене.

— Та ти не сумуй. Хіба не бачиш, яка вона причепа?.. Ходімо в тісної баби грати.

Але цього разу навіть мій щирий друг не міг мене заспокоїти.


10. МАРИНКА

Тільки-но відлунав останній дзвінок, я миттю вискочив а класу. Боявся, щоб мене хтось із хлопців не покликав, не зупинив.

Проте не встиг я стрибнути з шкільного ґанку за густі кущі бузини, як почув голос Маринки:

— Левко! Ти чого побіг, як на пожежу? Зачекай.

Я так і прикипів ногами до землі. Маринка?.. Що вона хоче мені сказати?.. Певно, соромити буде. Ну, я ж їй і відповім!.. Але, наздогнавши мене, вона раптом запропонувала:

— Ох і душно ж у класі! Ледве висиділа. Ходімо до моря, скупаємось.

Це було так несподівано, що я механічно відповів:

— Ходімо.

Хоч море вже дихало осінньою прохолодою, берег ще ряснів людьми.

Ми з Маринкою одразу ж пристали до гурту хлопців і дівчат, які теж, мабуть, завернули сюди з школи. Швидко роздяглись і кинулись у воду.

— Ану, хто далі! — крикнув я Маринці.

— Далеко не треба, вода вже холодна,— відповіла вона і, поплававши трохи, повернула до берега.

А я плив і плив. Мені кортіло похизуватись перед Маринкою. А крім того, я взагалі дуже люблю купатись у морі. Над усе люблю море!

Хвилі легко погойдували моє тіло. Чисте солонувате повітря наповнювало мої груди. Гарно!.. Зненацька я потрапив у великий табун медуз. Восени медузи вже не жалять, як весною, і тому боятись їх нема чого. Вони сковзали по моїй спині, по животі, по ногах, ривками рухались туди й сюди, ніби грались мовчазно. Одні були просто прозорі, інші мали кольорові торочки — рожеві, сині, блакитні... А деякі були ніби з цілої райдуги кольорів. Найкрасивішу з них я підхопив рукою і, штовхаючи її перед собою, поплив до берега, щоб показати Маринці.

Маринка вже гукала мене і навіть сердилась, що я так далеко заплив.

Але коли побачила, яку медузу я притяг з моря, то перестала сердитись і почала бавитись нею серед хвиль. Збіглися ще хлопці, кожному хотілося потримати медузу в руках. Хтось запропонував витягти її на сонце і подивитись, чи зникнуть на ній барви, коли вона всихатиметься. Але я не дав пекти медузу на сонці.

Тоді один хлопець попросив:

— Дай мені, я понесу в школу, і ми заспиртуємо її для зоологічного кабінету.

Я подумав, що непогано було б віднести таку рідкісну медузу і в наш зоологічний кабінет. Але тут же мені пригадалися всі неприємності, яких я зазнав у школі лише за один сьогоднішній день, і рішуче сказав:

— Бери.

Хлопець збігав і дістав десь старе відро, набрав у нього морської води, вкинув туди медузу і, радіючи, поніс її в школу. Я позаздрив йому. Знову згадалась двійка, і мені стало сумно.

Коли ми з Маринкою повертались додому, я попросив:

— Якщо ненароком зустрінеш маму, то не кажи про двійку.

— Не скажу,— пообіцяла вона. Потім, помовчавши трохи, додала: — Тільки ти, Левко, виправ двійку.

Сказала вона це так щиро, що я навіть на неї не образився. А вона ще умовляла:

— Це ж — неважко... От прийди сьогодні додому, поїж і сідай за книжку. По кілька разів перечитуй, щоб добре запам'ятовувалось. Я теж так роблю, Ти думаєш, що мені легко  все  дається? Де там! Читаю, аж очі на лоба лізуть!.. А коли щось неясно буде, то й я допоможу.

Маринка була другою ученицею після довгов'язого Павки, вона тільки математику гірше знала, ніж він, а решта все у неї "відмінно". І вона, звісно, могла б мені допомогти, але почуття хлоп'ячого самолюбства змусило мене відмовитись.

— Я й сам, як захочу...

— Ну от і гаразд! — радо промовила Маринка і запропонувала : — Ходімо до мене, я тобі нову пісню зіграю.

Маринка добре грає на баяні, який їй ще в другому класі купила мама, бере участь у гуртку художньої самодіяльності. Послухати її гру мені хотілось, і я одразу ж погодився.

Маринчиної мами дома ще не було. Вона працювала на тому ж рибкомбінаті, що й мій татко, тільки не директором, а робітницею у консервному цеху. Коли в нас у хаті заходила про неї мова, то татко її хвалив:

— Передова робітниця. І сама працює добре, й іншим допомагає.

Мама чомусь невдоволено відповідала:

— Їй що? Відпрацювала сім годин і — до наступного дня. А тут за домашніми клопотами ніколи й угору глянути. Так накрутишся за день, що аж кісточки болять.

— Таж і вона дома по хазяйству крутиться,— заперечував татко.

— Що ти рівняєш її квартиру до нашої! Та тут тільки з одним пилососом натягаєшся! І килими, й портьєри, і паркет!..

І тоді татко змовкав.

Квартира у Маринки справді була маленька, не те, що наша. Кімната, кухня, невеликий коридорчик. І меблі були не такі важкі та дорогі, як у нас, а простенькі, дешеві. І килимів не було на стінах та на підлозі. І картини — не картини, а ті копії, що продаються в магазині культтоварів.

Але коли Маринка витягла баян і заграла, то я одразу ж забув думати про хату. Вона грала: "Хай завжди буде сонце..." І поки вона грала, я сидів, слухав та милувався з того, як спритно бігають її тендітні пальці по блискучих ладках.

Тим часом прийшла Маринчина мама, побачила мене й здивувалася :  .

— О, кого я бачу! Левко у нас!..

— Це я йому нову пісню граю,— пояснила Маринка.

— Ну, грай, грай,— задоволено сказала мама.— Вона ще не замучила тебе, Левко?

— Ні,— сказав я.— Гарно грає. І пісня гарна.

— Що нового сьогодні в школі? — поцікавилась жінка.— Як минув перший день?

У мене похололо в грудях. А що, як раптом Маринка проговориться про мою двійку? Адже вона пообіцяла тільки моїй мамі нічого не казати!.. Але Маринка почала розповідати, які в нас будуть нові предмети, що нам задали на завтра.

А я поспішив додому.

Дома мене, як завжди, ніхто ні про що не розпитував. Та й нікому було. Мама лишила на столі записку, що борщ і котлети в холодильнику, а вона пішла до кравчині. Тато був ще на роботі.

Пообідавши, я сів до столу, розгорнув підручник. Вирішив, що б там не було, добре вивчити уроки. Не хочу я більше терпіти такого сорому, як сьогодні. Та й Маринці пообіцяв...

Через якийсь час з незвички довго сидіти за книжкою я почав позіхати. Але боровся сам із собою. Походив трохи по кімнаті і знову почав перечитувати прочитане.

Згодом знадвору долинув Ільків свист. Він викликав мене на вулицю. Ми ще зранку домовились, що підемо грати в футбол, бо свій велосипед я так і не відремонтував, не було нагоди випросити у мами грошей. Я не озивався. Він свистав ще й ще. А потім почав гукати:

— Левко-о-о!

Але я таки твердо вирішив добре вивчити уроки. Незримо біля мене стояла Маринка.

Ілько погукав-погукав та й пішов.


11. ШТОРМ НА МОРІ

Я прокинувся вдосвіта від якогось невиразного гулу.

Кинувся до вікна. Крізь світанковий морок побачив, як гойдаються дерева під могутніми ударами рвучкого вітру. Почув, як важко й нестримно стугонить море.

Вночі почався шторм.

Заснути я вже не міг. Я люблю море завжди, а надто, коли воно штормить. Одразу ж вирішив, що в школу виберуся з дому раніше, щоб ще завернути до берега та помилуватися штормом.

Ледве діждався, поки повставали тато й мама. Мама почала готувати сніданок, але мені не терпілось. Я попросив:

— Дай мені грошей, у школі в буфеті поснідаю, бо щось їсти не хочеться.

Мама звела на мене злякані очі.

— А ти, бува, не захворів?

Я забув сказати, що моя мама вважає себе неабияким знавцем всіляких хвороб.

1 ... 4 5 6 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я — шестикласник, Ткач Дмитро», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"