Читати книгу - "Небезпечна зона, Ткач Дмитро"

І скаже таке,— заблудилися!.. Ось тільки спочинемо трохи й підемо далі. Не дрейф, до вечора будемо дома.

— А хлопці, мабуть, давно вже дома.

— Ну, то й що ж? Хіба у них такий маршрут, як у нас? їхнім шляхом і маля легко пройде... Поки сидимо, давай погасимо свічку.

Він дмухнув, і хлопців окутала темрява. Обом стало моторошно. Гена ближче присунувся до Сашка, щоб відчувати його весь час біля себе.

— Ти не тремти так,— сказав Сашко, намагаючись голосом заглушити в собі той страх, який почав оволодівати ним.

Власне, він боявся не темряви. Його лякала думка про те, що вони, мабуть, таки справді заблудились. А якщо це трапилось, то нелегко буде їм вибратися звідси. Федір Семенович розповідав, що в партизанів було багато ліхтарів не тільки звичайних, але й кольорових, зелених, синіх. їх розвішували так, щоб по вогнях можна було визначити, куди треба йти. А що робити йому, Сашкові, з своєю свічечкою?.. Ех, наробив їжачок лиха!..

Хлопець сидів і пригадував, як вони з Геною увійшли в катакомби, куди потім повернули, які прикмети траплялися на шляху... Звичайно, зараз треба брати ліворуч і тільки ліворуч, а там уже й до виходу недалеко...

6. А ЩО РОБИТЬСЯ ВДОМА

Сашкова мама повернулася з роботи, зайшла у двір, який заріс густим кучерявим споришем, ступила на ґанок, відчинила двері і дуже здивувалася, що син не зустрів її. Сашко, хоч часом і був хлопчиком пустотливим, але разом відзначався хазяйновитістю та працьовитістю. Його маленькі загорілі руки уміли звільнити маму від різної домашньої роботи: вони копали землю, рубали дрова, носили воду, пришивали ґудзики і навіть готували нехитру страву — пшоняний суп чи товчену картоплю до оселедця.

Знаючи, що мама дуже втомлюється на роботі, Сашко часто зустрічав її готовою вечерею. їжа не завжди була смачною, але мама не сердилась, а, навпаки, хвалила Сашка і ніжно гладила його по білявій голівці.

— Отаким і рости, синку, до роботи радий, до людей щирий,— казала вона йому, і в такі хвилини обом їм було дуже гарно.

Тепер Сашка не було. З хати на неї повіяло незвичною і якоюсь порожньою тишею.

Проте Марія Павлівна, не довго думаючи, закачала рукава й почала готувати вечерю. Ось скоро прийде Сашко. Набігався, мабуть, за день і голодний.

Та нехай і побігає трохи. Незабаром вже і в школу. А він — то дома якусь роботу робить, то сітки в'яже, то з рибалками в море ходить. Допомагає заробити грошей. Бо скільки їх не заробляй, а все мало. І собі треба одяг придбати, і Сашкові. На ньому все просто горить. Купила чоботи минулої осені — зносив. Нові треба купувати. З пальта виріс. Штани геть витерлись. А ще ж і портфель потрібний для книжок та зошитів. Бо любить він, щоб книжки в нього завжди були цілі та чисті...

Ось уже й вечеря готова, а Сашка немає. Де ж це він гасає так довго?.. Може, піти до сусідських дітей та розпитати?

Еге ж, таки треба піти.

Марія Павлівна вийшла з хати.

Вечоріло. Попід будівлями і в кущах залягали перші сутінки. Море втратило свої чудові денні барви і лежало оддалік величезною темною масою та глухо гомоніло, немов велетень у неспокійному сні. Десь далеко на ньому плив вогник, який нагадував самотню зірочку. Марія Павлівна знала, що то — клотико-ва лампочка на якомусь невеличкому суденці, що, незважаючи на темряву, йде своїм курсом, розтинаючи важкі хвилі гострим кілем... Минуть роки. Сашко стане дорослим і, мабуть, теж буде моряком, як і його батько колись, і отак само, як ті невідомі їй мореплавці, вночі гойдатиметься в морі. А вона стоятиме на березі і бачитиме рухливий вогник та думатиме про сина...

Марію Павлівну охопило тужливе почуття самотності. Чомусь їй захотілось заплакати. Отак сісти на теплу, нагріту за день землю й заплакати, щоб ніхто не бачив. Але вона тільки зітхнула глибоко та важко й неголосно гукнула:

— Сашко-о-о!..

Ніхто не відгукнувся на її голос.

Жінка ще кілька разів покликала хлопця, а потім повернулася на найближче світло. Постукала в шибку.

— Ваш Федько дома? — запитала вона сусідку, яка вийшла з хати.

— Дома. А що таке?

— Щось Сашка мого й досі немає. Боюся, чи не сталося з хлопцем якогось нещастя.

— Федько, а йди-но сюди! — погукала господарка свого хлопчика.

Той вийшов, підсмикнув штани, шморгнув носом.

— Ви про Сашка питаєте?

— Еге ж, Федю, про Сашка. Чи ти не знаєш, де він може бути?

— А вони з Геною до Синього каміння пішли. І ми з Василем ходили, і Костя з Вітькою... Тільки ми вже всі повернулися, а їх ждали-ждали та й розійшлися.

— І ти оце, харцизяко, аж біля Синього каміння був! — нагримала мати, докірливо хитаючи головою.— Чого тебе туди носило?

— Та ні... Ми не дійшли... Як уперіщив дощ, то ми з дороги й повернулися... А Сашко, той не повернеться. Казав, що й у Партизанські катакомби зайде.

— Так оце він з Геною аж у Партизанські катакомби пішов?— злякано запитала Марія Павлівна і пригрозила: — Ну, я ж йому...

Федькова розповідь начебто й заспокоїла трохи Марію Павлівну. Тепер вона хоч знала вже, де ж саме Сашко з Геною. Але разом з тим жінка й стурбувалася. Ті Партизанські катакомби! Небезпечно туди потрапляти дітям. Можуть зайти в такі місця, що й не виберуться. І чого йому треба було в катакомбах?.. Та ще ж — подумати тільки! — і Гену з собою потяг...

За думками незчулася, як і до власної хати дійшла.

А тут знову  морок ніби  холодними  руками  обняв,  здавив.

Смутком прищемилося серце. Пусто у хаті без Сашка. Один еін у неї лишився після того, як ворожа куля скосила чоловіка на війні. Єдина любов і єдина надія.

Багато є таких батьків, що мають звичку кожному зустрічному похвалити свою дитину. А вона, Марія Павлівна, не вихва ляється Сашком перед сусідами — в серці любов до своєї дитини носить. Вона не вміє ніжно пестити, цілувати на людях, та він би й не відповів їй на ті відкриті, показні ласки. Зате люблять вони одне одного глибоко...

Довго сиділа Марія Павлівна на самоті і багато думок передумала.

А потім її вже й острах узяв: де ж все-таки Сашко з Геною? Час би вже й повернутися.

І раптом знову пронизала гостра думка:

"А що, як заблудилися хлопці в катакомбах?.."

Так, це справді могло трапитись. Адже Марія Павлівна добре знає, як химерно покручені оті підземні коридори. Тягнуться вони і прямо, і вліво, і вправо, ніби вулиці та провулки у величезному місті. На кожному кроці — загадкові зигзаги, закручені петлі, глухі тупики. Ідеш наче сюди, а виходить, що треба було інакше йти. Марія Павлівна жила там під час війни. Спершу воду партизанам носила, потім у підземних майстернях працювала — шила, латала. Але й сама не всі входи та виходи знає. А Сашко ж тільки раз там був, та й то недалеко повів їх учитель, Федір Семенович...

Учитель добре знає катакомби. Командиром партизанського загону був. Але чи зручно турбувати його серед ночі?.. Тільки клопоту наробиш. А тим часом Сашко прийде, виявиться, що все гаразд, і — соромно буде перед Федором Семеновичем!..

І знову сидить Марія Павлівна, жде...

Уже й серце болить, а жде, надіється.

Ні, немає Сашка. Мабуть, таки заблудились хлопці.

Ага, нарешті! Знайомо рипнула хвірточка.

Марія Павлівна кинулася до порога.

Ні, не він.

У двір зайшов Генин батько, Ярослав Никанорович. Ото клопоту  буде!

Ярослав Никанорович повільно переступив поріг і, дивлячись на Марію Павлівну печальними очима, промовив:

— Досі немає Гени. Це ж просто жах!

— І мого немає,— сумно сказала жінка.

Ярослав Никанорович сів на стілець, поскаржився:

— Дружина аж захворіла. Що його робити, я й сам не знаю.
Марія Павлівна подивилася на його маленьку, зігнуту, придавлену горем фігурку й сказала:

— Чого ж так будемо сидіти? Ходімо шукати.

— Де шукати серед ночі? — в голосі чоловіка було чути справжній розпач.

— Ходімте,— твердо і коротко сказала ще раз і, накинувши на плечі жакетик, рушила до дверей.

Він пішов за нею, мовчазний і покірний.

Вона знала, куди йде. Біля школи жив Федір Семенович.

Вікна в його хаті вже не світилися, але Марія Павлівна постукала.

Виявилось, що Федір Семенович тільки ліг, ще не встиг заснути. Впізнав жінку, запитав:

— Що трапилось, Маріє Павлівно?

— Сашка і Гени немає. Кажуть, що вони в Партизанські катакомби пішли. Боюсь, чи не заблудилися хлопці.

Марія Павлівна не могла розглядіти в пітьмі обличчя вчителя, але добре знала його і уявляла, як стурбовано звелися у нього над переніссям широкі чорні брови.

— Погано,— промовив він.— Там є такі закутки, що й дорослому не під силу їх запам'ятати. А це ж — діти. Я зараз...

Швидко він вийшов одягнений, сказав:

— Самим нам важко буде шукати хлопців. Треба обійти і короткі катакомби, і довгі. А ви ж їх самі як слід не знаєте.

— То що ж робити будемо? — запитала Марія Павлівна ослаблим голосом.

— Підемо зараз в піонерський табір, хай директор дасть нам на підмогу хлопців старшого загону і вожатого. Я вже двічі водив їх на екскурсію в катакомби, там хлопці серйозні, надійні.

Через півгодини піонерський табір ожив. Перегукувалися голоси. Спалахували смолоскипи. Вожатий, стрункий чубатий юнак, готував піонерів до незвичайного походу.

Не було ще такого в таборі, щоб серед ночі підіймали з ліжка. Але й не знайшлося жодного піонера, який би відмовився піти до Партизанських катакомб.

7. У КАТАКОМБАХ

Сашко з Геною посиділи трохи і знову пішли шукати виходу. Світло засвічували тепер лише на коротку хвилинку, а потім знову гасили і в темряві трималися руками за стіни. Від стін тхнуло теплою вологою, яка дурманила мозок.

Сашко йшов попереду, притискаючи до себе картуза з їжачком, з яким він, незважаючи ні на що, не хотів розстатися, а Гена плентався за ним і в думці нарікав на Сашка. Тепер він уже забув, як сам напросився на цю подорож, і йому здавалось, що у всьому винен тільки Сашко. Тому Гена кректав, сопів, спотикався, робив усе для того, щоб показати, як йому важко.

Сашко не звертав иа це ніякої уваги, думаючи лише, як знайти вихід з цих клятих катакомб. Він уже знав, що заблудився остаточно, і тепер розмірковував, як сказати про це своєму й без того втомленому та вкрай зневіреному супутникові.