Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Банкір та його чарівна донька зупинилися саме у тому готелі, ресторан якого так полюбляв відвідувати містер Мускарі, власне кажучи, він саме тому й надавав перевагу цьому ресторанові. Мускарі було достатньо одного короткого погляду, щоб зрозуміти, що англійці ще не снідали. Ресторан просто сяяв, та відвідувачів у ньому майже не було. Двоє священиків розмовляли за столиком у кутку, та Мускарі (хоча й був ревним католиком) звернув на них не більше уваги, аніж на пару ворон. З-за иншого столика, який частково ховався за карликовим деревцем з золотими апельсинами, підвівся і попрямував до поета чоловік, одяг якого цілком відрізнявся від одягу містера Мускарі.
На чоловікові був твідовий костюм у строкату клітинку, рожева краватка, жорсткий комірець та важкі жовті черевики. Йому, за тодішньою модою, вдалося виглядати приголомшливо, а водночас банально. Та коли цей кокні[3] підійшов ближче, приголомшений Мускарі помітив, що його обличчя зовсім не пасує до одягу. Цей чоловік був італійцем: жваве та засмагле лице, кучеряве волосся, і все це недоречно стирчало з-над жорсткого, ніби з картону, комірця та комічної рожевої краватки. Мускарі впізнав це обличчя. Над святковим і штивним англійським вбранням поет побачив лице свого давнього і призабутого приятеля на ім’я Ецца. У коледжі цей молодик був вундеркіндом, у п’ятнадцять йому пророкували велику славу; та коли він вийшов у світ, то не досяг успіхів ані в театрі, ані в політиці, і вже впродовж кількох років встиг спробувати себе у якості мандрівника, комівояжера і навіть журналіста. Мускарі не бачив його ще з тих пір, коли Ецца підкоряв сцену; він також чув, що надмірні випробування цієї професії завдали приятелеві моральних збитків та ледь не поглинули його.
— Еццо! — вигукнув поет, і відразу ж схопив й потис руку приятеля. — Ну, знаєш, я тебе бачив в різних костюмах у театрі, та ніколи не очікував побачити щось подібне. Та ти викапаний англієць!
— Це не одяг англійця, це майбутній одяг всіх італійців.
— У такому разі, — відповів Мускарі, — мені більше до вподоби їхній попередній одяг.
— Це твоя стара помилка, Мускарі, — сказав чоловік у твідовому костюмі і похитав головою. — І це помилка всієї Італії. У шістнадцятому столітті саме ми, тосканці, робили погоду в моді, це ми створювали новий стиль, нові скульптури, нову науку. То чому б нам тепер не перейняти нові заводи, нові машини, нові банки і новий одяг?
— Тому що нам це не потрібно, — відповів Мускарі. — Італійця не можна зробити справді прогресивним, він надто інтелігентний. Людина, яка знає коротший шлях до доброго життя, ніколи не поїде об’їзною дорогою.
— Для мене справжні зірки Італії — це Марконі[4] та Д’Анунціо,[5] — відповів Ецца. — Саме тому я і став футуристом та гідом.
— Гідом?! — сміючись, перепитав Марконі. — І яка ж твоя остання подорож? І кого ти супроводжуєш?
— О, такого собі чоловіка на ім’я Херроґіт, зі сім’єю, — спокійно відповів Ецца.
— Невже це банкір, що зупинився у цьому готелі? — схвильовано допитувався Мускарі.
— Еге ж, — відповів новоспечений гід.
— І як, добре тобі платять? — невинно запитав поет.
— Вони мені заплатять, — з загадковою посмішкою сказав Ецца. — Я дещо дивний гід. — І він раптово змінив тему розмови, — у нього донька і син.
— Донька — просто божественна, — підтвердив Мускарі. — Батько і син теж, мені видається, пристойні люди. Та хіба всі ці якості не є доказом моєї правоти? У Херроґіта у сейфі лежать мільйони, а в мене — дірка в кишені. Та навіть ти не стверджуєш, що він розумніший від мене, сміливіший або енергійніший. Він не розумний, ти придивися — у нього очі, як сині ґудзики; він не енергійний, цей чоловік човгається від крісла до крісла як паралітик. Він добросовісний і доброзичливий старий бевзь; а от грошенята у нього є, бо він їх колекціонує, ніби якийсь хлопчисько, який збирає поштові марки. А ось ти занадто розумний для власного бізнесу. Тобі не досягти успіху. Для успіху в бізнесі розум, звичайно ж, потрібен, та лише дурень захоче досягти ділових успіхів.
— Я достатньо дурний для цього, — похмуро сказав Ецца. — І, будь такий люб’язний, припини критикувати банкіра, він якраз наближається.
Справді, містер Херроґіт, відомий фінансист, саме увійшов до зали, однак на нього навіть ніхто й не глянув. Це був масивний і немолодий чоловік, з тьмяними блакитними очима і сіро-рудими вусами. Якби не його важка хода, можна було б подумати, що це колишній полковник. У руці він тримав кілька запечатаних листів. Його син, Френк, був симпатичним юнаком з кучерявим волоссям, засмаглим обличчям й енергійними рухами, та навіть на нього ніхто не дивився. Очі всіх присутніх були звернені у бік Етель Херроґіт, з її золотою грецькою голівонькою та рожевим, мов вранішня зоря, обличчям, яке, здавалося, виринуло з сапфірового моря, наче лик справжньої богині. Поет Мускарі глибоко вдихнув, так, ніби він зробив великий ковток п’янкого вина. Він впивався класичною чарівністю, яку створили її предки. Ецца також пильно дивився на Етель, та його погляд був набагато красномовнішим.
Цього ранку міс Херроґіт була особливо променистою, їй дуже хотілося потеревенити, і її сім’я підкорилася континентальному звичаю й дозволила незнайомцеві Мускарі та гідові Ецці приєднатися до розмови за їхнім столиком. Етель Херроґіт була не лише досконало вихованою особою, а й справді шляхетною. Вона пишалася успіхами свого батька, полюбляла модні розваги, з легкістю кокетувала, та її добра вдача пом’якшувала навіть вроджену гордовитість та світський лиск.
Вони схвильовано розмовляли про те, чи безпечно їхати у гори, оскільки якраз цього тижня збиралися туди вирушити. Небезпечними були навіть не скелі й обвали, а щось набагато романтичніше. Етель була щиро переконана у тому, що в горах переховуються розбійники, справжні герої сучасних легенд, які часто навідуються на поближні гірські дороги.
— Подейкують, — вигукнула вона, ніби школярка, котра полюбляє страшні розповіді, — що тут володарює не король Італії, а король грабіжників. Хто він?
— Це велика людина, — відповів Мускарі. — От як у вас Робін Гуд, синьйорино. Його звати Монтано, король грабіжників, вперше ми почули про нього приблизно десять років тому, коли люди вже перестали говорити про розбійників. Та його влада поширювалася так швидко, ніби тиха революція. У кожному гірському селі з’явилися його несамовиті прокламації, біля кожної ущелини — його озброєні вартові. Італійська влада шість разів намагалася схопити його, і шість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна», після закриття браузера.