Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Жартівники 📚 - Українською

Читати книгу - "Жартівники"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жартівники" автора Мирослав Сивицький. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 57
Перейти на сторінку:
звуконепроникні.

— Що тобі від мене треба? Хто ти?

— Зараз про все довідаєшся, — він зачинив двері, переплів на грудях руки й, перевалюючись з п'ят на пальці, запитав. — Скажи, тебе батьки застерігали не сідати в авто до незнайомих, не хизуватись у міні, не виставляти на показ інші дівоцькі зваби?

«Якийсь звихнений псих», — подумала Надійка, й, не озиваючись, глипала сторожко, мов загнане у кут звірятко.

— Ну, говори!

— Я і без батьків про це знаю.

— Тоді чого полізла до мене в машину?

— А з дурної голови. Звідки було знати, що під личинкою привабливого парубка маскується якийсь ненормальний. Псих, а, можливо, що й садист.

— Маєш! — він розплів руки. — Я тобі ще нічого не заподіяв, а ти вже обзиваєшся…

— Тоді ти янгол Божий.

— Не вгадала, — він знову, як у машині, нахабнувато-зверхньо засміявся. — Я бізнесмен.

— Полювання на невинних дівчат ти називаєш бізнесом?

— А ти що, й досі невинна?

— Уяви-но собі…

— Дивно, що в наш час трапляються ще такі реліквії… Однак не бійся, я на твою цноту не зазіхатиму. Я просто розберу тебе на запчастини.

— На що ти мене розбереш? — стенула плечима й це вийшло правдиво. — Які ще запчастини?

— Провінція! — видихнув Роман і сплеснув у долоні. — Ти що з неба звалилась? Хіба не чула, не знаєш, що зараз найходовіший товар, це людське серце, печінки, нирки, кров? Ось такий мій бізнес… Зараз з хвилю на хвилю під'їде бригада…

У роті знову сильно загірчило, нудотна хвиля підкотилася до горла, в очах помутніло, дівчина ступнула крок назад і заточилась на канапу….

6

Іллярій сів за кермо білої «Волги» з написом «Невідкладна допомога», викотився затіненою алейкою за ворота клініки й влився у густий потік авто, що широким руслом впадав у озеро міста, над яким, мов туман, висів рудуватий смоґ.

З першою жінкою у нього не було дітей. Одружившись вдруге, в сорок два роки, з молоденькою медсестрою, опинився на сьомому небі, коли Ада породила біленьке янголятко. Чи від надмірної радості, чи через вічні клопоти з розбудовою клініки, турботою про вчену кар’єру, Іллярій, як нині з жахом усвідомлює, допустився непоправної помилки, поклавши виховання сина на плечі вдвічі молодшої дружини.

Ада — сільська дівчина, що завдяки далекому родичеві, поступила й закінчила медичне училище, вийшла за нього — уже відомого професора — скоріше з меркантильного розрахунку аніж з любові. Однак, як це і досі ще притаманно більшій частині селянок, була йому вірною і всю нерозтрачену любов виливала на свого первістка, не обмежуючи в нічому.

Іллярій бачив, що хлопець росте лінивим, слабодухим, підлабузливим, і не раз казав собі, що не сьогодні-завтра візьметься за його виховання. Оте «сьогодні» затягнулось ось уже на двадцять літ…

Коли він уперше застав сина над новою витівкою, то ледь не позбувся дару мови. Правда, й до цього епізоду двічі зустрічав сина на заміській дачі у компанії вродливої, та чомусь завжди на смерть переляканої дівчини, й поставив собі за мету з’ясувати, що ж тут відбувається…

Раз, оголосивши за вечерею, що їде в одноденне відрядження, Іллярій у післяобідній порі, коли в Романа закінчувались пари, заховався на дачі в одній із кімнат, поряд з тимчасовим кабінетом, де вряди-годи надавав потерпілим допомогу, роблячи нескладні операції. Дочекавшись, коли Роман пройшов до кабінету з дівчиною, через деякий час переступив поріг й очманів. На канапі лежало знепритомніле дівча, поряд стояла накрита клейонкою кушетка, син стояв до дверей спиною і розкладав на низенькому столику хірургічні інструменти.

— Та-а-к, — протягнув Іллярій. Роман здригнувся і масивні нікельовані щипці з дзенькотом упали на піднос. Від різкого звуку дівча розплющило великі сльозаві очі й залупало ними, як сова на світлі.

— Ти-и? — зробив очі по яблуку Роман. — Ти у… у відрядженні.

— Візьмеш мене асистентом? — Іллярій уже опанував себе. — Що будемо оперувати? На що скаржишся, дитино?

Дівча не озивалось.

— По-твоєму, вже й пожартувати не можна! — стенув плечима син. — Ти тільки поглянь яка вона гарна у смертельному переляку…

— Гарна, гарна… Я знав… Я здогадувався… З цієї от миті я покладу цим дурощам край! Зрозумів? Для початку ти ж сьогодні поставиш машину в гараж, а ключі віддаси мені.

— Але тату…

— Не татай! Я надто довго панькався з тобою. Від нині моє слово для тебе закон! Лише вбивці бракувало на мою голову!

— Якого вбивці, що ти таке верзеш? Я ж тільки жартома полякати хотів.

— Від твоїх дебільних жартів і дорослий може врізати дуба!

Дівча, що злякано зиркало то на одного, то на другого й кліпало сльозавими очима, через силу звелося і сіло на канапі. Іллярій приглядівся: то було щось достоту досконале — пишногруде, широке в стегнах, з-під коротенького сарафанчика стриміли гарні, засмаглі до кавового полиску ноги.

«А має, сучий син, смак!» — щось на зразок гордощів прошмигнуло у професоровій голові.

— Тебе як звати? — запитав у спантеличеної дівчини, підсідаючи на канапу.

— С-соня, — шморгнула носом, як ото маленька тяжко скривджена дитина.

— Ти його знаєш?

— Нє-а… Він п-попросив показати, як п-проїхати на с-собачу виставку-у… — враз розридалась, на круглі щічки витекли два струмочки сліз, і вона тильними сторонами долонь розмазала їх по обличчі. — Я н-не хотіла… В-він так гарно просив…

— Ти де живеш?

— На С-східному…

— Він тобі нічого не заподіяв?

— Коли я побачила, що н-не туди їде, хотіла вистрибнути, а він чимось пшикнув і я лише т-тут отямилась…

— Тут він тобі нічого не зробив?

— Щ-ще н-ні… Приніс оте, — показала на стіл, де лежали хірургічні інструменти, -- й казав, що розбере на запчастини…

— Які ще запчастини?

— Вибере серце, п-печінки й п-продасть!

— І що далі?

— Я н-не пам'ятаю… Відкрила очі й п-побачила в-вас…

— Вважай, що ти під щасливою зіркою народилась, — зіронізував Роман. — Тепер доживеш до ста літ. І подякуй професору, а то вже завтра я рахував би бакси за продані твої нирки…

— Не слухай ти його. То — бовдур, експериментує над такими довірливим, як ти… Розвагу собі таку вигадав…

— Не експериментую, а виховую. Можна сказати за для подальшого їхнього життя стараюсь. Чи не так. Соню? Правда, ти вже більше ніколи-ніколи не сядеш у машину до незнайомого…

— Гаразд, вихователю. Забери інструменти й зготуй нам кави.

— Як самопочуття, дитино? — запитав професор, коли Роман вийшов, — голова не паморочитися, не млоїть?

— Ні. Тільки очі печуть…

— Зараз щось зарадимо… Зайди спочатку у ванну, вмий личко, причепурися. Тоді закропимо тобі очі, вип'ємо кави і я відвезу тебе додому. Гаразд?

— Умгу! — враз повеселішало дівча, звелось на ноги,

1 ... 4 5 6 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жартівники», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жартівники"