Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

легковірними опонентами більше правди, ніж я припускав раніше. Зрештою, в цій Богом забутій місцевості поблизу пагорбів могли жити дивовижні почвари, хоча потворність їх не була успадкована і вони не були монстрами з небесних світил, як про те розповідали легенди. І якщо вони існують, дивні тіла у потоках води не такі вже й неймовірні. І чи так уже неправильно було б припускати, що давні легенди і нещодавні повідомлення ґрунтуються на чомусь реальному? Але, відчувши сумнів, я відчув і сором за те, що породили його чудернацькі вигадки у химерному листі Генрі Ейкелі.

Врешті-решт, я відповів на листа Ейкелі у тоні дружньої зацікавленості та попросив його повідомити додаткові подробиці. Відповідь прийшла майже одразу, а у конверті, як він і обіцяв, було кілька світлин, на яких були зафіксовані сюжети та предмети, що ілюстрували його розповідь. Щойно глянувши на світлини з конверта, я відчув дивний страх і причетність до чогось забороненого, адже, попри нечіткість зображеного на більшості з них, випромінювали вони диявольську силу, яка посилювалася незаперечною справжністю знімків. Вони встановлювали прямий візуальний зв’язок із тим, що було на них зображено, уособлювали процес безсторонньої передачі інформації без спотворення, похибок і упередженості.

Що більше я роздивлявся фотографії, то більше переконувався, що моє серйозне ставлення до Ейкелі було цілком виправданим. Поза сумнівом, ці зображення слугували переконливим доказом того, що на вермонтських пагорбах існує явище, що виходить далеко за межі наших звичайних знань і уявлень. А найгірше — там були сліди. Знімок робили, коли яскраве сонце кинуло промінь на пляму грязюки десь на пустельній вершині. Навіть побіжного погляду було достатньо, аби переконатися, що це не дешева фальсифікація, адже чітко окреслені камінці й травинки у полі зору давали реальне уявлення про масштаб і виключали можливість якогось вигадливого монтажу. Я назвав світлину «відбиток ноги», хоча точнішою назвою було б «відбиток кігтя». Навіть зараз я навряд чи опишу його інакше, ніж як відразливо подібний до крабового, до того ж не зовсім було зрозуміло, куди саме він спрямований. Це був не дуже глибокий чи свіжий відбиток, не більший за ногу пересічного чоловіка. З центральної частини у протилежних напрямках розходились шпичасті клешні — їх призначення було незрозумілим, якщо цей орган призначався саме для пересування.

На другій світлині — вочевидь, зробленій з більшою витримкою і в тіні, — був зображений вхід до лісової печери, який перекривала кругла брила. На голій землі перед входом можна було розгледіти густу сітку чудернацьких слідів, і, дослідивши зображення за допомогою збільшувального скла, я відчув незрозумілу впевненість у тому, що сліди такі ж, як і той, з першої світлини. Третій знімок — коло поставлених сторч каменів на вершині пагорба, подібні були в друїдів[34]. Трава довкола таємничого кола була помітно притоптана і майже геть витолочена, притому, що я не зміг побачити жодного сліду навіть у збільшувальне скло. Виняткову віддаленість цього місця підкреслювала перспектива цілком безлюдних пагорбів, що зникали за овидом.

Проте, якщо найбільшу тривогу викликало зображення відбитка на землі, то найцікавішим виявився знімок із зображенням великого чорного каменя, знайденого в лісі біля Круглого Пагорба. Вочевидь, Ейкелі фотографував камінь на столі у своєму кабінеті, бо я розгледів ряди книжок, а на задньому плані — погруддя Мільтона. Камінь було сфотографовано у вертикальному положенні: і він мав нерівну поверхню розміром фут на два, але мені бракує слів, щоб сказати щось певне про візерунки на камені або хоча б його форму. Я можу лише припускати, яку неземну геометрію закладали в основу його гранування, — адже, поза сумнівом, гранування це було штучним, — однак скажу без вагань, що ніколи раніше не бачив настільки дивного і чужого для нашого світу предмета. Серед ієрогліфів, накреслених на поверхні, я спромігся розрізнити дуже небагато, але один чи два з них викликали у мене справжній шок. Звісно, це могло бути підробкою, бо не я один читав мерзенний та жахливий Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда[35]; хай там як, але я здригнувся, коли впізнав деякі ідеограми, що, як мені було відомо з досліджень, пов’язані з найбільш блюзнірськими та страшними історіями про істот, що вели божевільне напівіснування задовго до того, як були створені Земля та інші внутрішні світи Сонячної системи.

Залишилося п’ять світлин. На трьох була болотиста або горбиста місцевість, що, здавалося, була позначена чиєюсь прихованою та нездоровою присутністю. Ще на одній був дивний знак на землі, зовсім поруч із будинком Ейкелі, він сфотографував його вранці після того, як собаки з особливою люттю прогавкали всю ніч. Знімок вийшов дуже нечітким, і, дивлячись на нього, було важко сказати щось певне; проте слід віддалено нагадував «відбиток кігтя» на голій землі. На останній світлині було обійстя Ейкелі: чепурний білий двоповерховий будинок, побудований років сто — сто двадцять тому, з доглянутим газоном і обкладеною камінцями доріжкою, що вела до майстерно різьблених дверей в георгіанському стилі. Кілька величезних сторожових псів сиділо на моріжку біля ніг чоловіка привабливої зовнішності з охайно підстриженою сивою борідкою, — як я здогадався, то був сам Ейкелі, — він і зробив цей знімок, судячи з лампи у правій руці.

Від світлин я перейшов до читання розлогого листа і протягом наступних трьох годин поринув у безодню невимовного жаху. Те, що раніше він описував лишень у загальних рисах, тепер Ейкелі викладав у найдрібніших деталях, наводячи довжелезні списки слів, почутих серед ночі в лісі, детальні описи рожевуватих істот, що скрадалися в сутінках серед густих хащів поблизу пагорбів, а ще дивовижні космогонічні розмірковування, що випливали з його власних наукових досліджень і нескінченних розмов із божевільним шпигуном-самогубцею. Я побачив імена та назви, які до того я зустрічав лише в найтемнішому контексті — Юґґот, Великий Ктулху, Тсатоґґуа, Йоґ-Сотот, Р’льєх, Ньярлатотеп, Азатот, Гастур, Йян, Ленґ, Озеро Галі, Бетмура, Жовтий Знак, Л’мур-Катулос, Брен і Magnum Innominandum[36], — і перенісся крізь невідомі епохи та неосяжні виміри до світів давніх, позамежних реальностей, про які лишень здогадувався божевільний автор Некрономікона. Я дізнався про джерела первісного життя і потоки, що текли звідти; і, нарешті, про струмочки від цих потоків, пов’язані з долею нашої планети.

У мене голова пішла обертом, і якщо раніше я намагався знайти пояснення деяким речам, тепер починав вірити у найбожевільніші та неймовірні дива. Вся сукупність конкретних доказів була грандіозною і пригнічувала своєю вагомістю, а спокійний, тверезий науковий підхід Ейкелі, геть позбавлений фанатизму, істерики або екстравагантності, найбільшою мірою вплинув на моє сприйняття проблеми і на мої оцінки. Відклавши лист, я вже поділяв побоювання автора і готовий був зробити все можливе, аби перешкодити людям відвідувати цю дику гористу місцевість. Навіть тепер, коли з плином часу притупилися мої тогочасні враження і з пам’яті стерлися сумніви та переживання, навіть тепер є такі фрагменти в листі Ейкелі, котрі я не ризикну повторити і побоюся довірити паперу. Я майже радий тому, що цей лист, як і запис фонографа, і світлини зникли, — і я б хотів з причин, які незабаром стануть зрозумілими, аби нову планету за Нептуном[37] так і не відкрили.

Прочитавши лист, я припинив усі публічні виступи стосовно жахів у Вермонті. Аргументи моїх опонентів я залишав без уваги або ж туманно обіцяв повернутися до них пізніше, і нарешті дискусія затихла. Останні дні травня та весь червень ми