Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Перший на землю ступив "товариш Собакевич" — кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява.

Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали — вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчиної Жучки.

— От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипiв Ява. — Ноги б повисмикував!

— Якийсь фашист хотiв позбутися, — сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.

— Гайда на рiчку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач який!

Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — не викликало вже нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.

Ми побiгли до рiчки.

Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi…

Роздiл II

"Вермахт!.. Двадцять залiзних!.."

— Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушуєте менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в неї навiть пара йде з рота).

Ми покiрно потелiжилися за дверi.

У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося.

— Теж iще! —докiрливо сказав йому Ява. — Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?

Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас.

Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. I за звичкою штовхнув Яву — пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь клас: "Гав!" У класi — регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась — кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i дуже любить нас виховувати.

— Нiчого, переживем, — сказав Ява. — Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.

Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато озирнувся — цуп! — i дзвоник уже в мене пiд сорочкою.

— Хай учаться, як такi розумнiї — пiдморгнув Явi. — Не треба їм перерви. Обiйдуться.

— Молодчинка! — похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху — то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.

Ми — хамiль-хамiль — i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно — надiйне мiсце.

— Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник — основна пiч, — сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало.

— Це ти красиво придумав! Молодчинка! — мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, — вiн звик усе сам придумувати).

— О! Знаєш що! — стрепенувся вiн раптом. — Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га?

— Здорово! — сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).

— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.

Кинувсь я по кишенях:

— Нема.

— От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.

— Отаке… А штани?

— Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба…

Позаяк я був сьогоднi "молодчннка", вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.

— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював вiн.

I раптом… Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.

Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.

Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):

БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так… Але…

КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде…

БУРМИЛО: Ги-ги!

КНИШ: …Вермахт щедрий…

БУРМИЛО: А що ж, конешно…

КНИШ: Має бути двадцять залiзних… Точно… А якiсть… Бронебiйна… Р-раз — i нету! Будьмо!

Чути дзенькiт склянок, — мабуть, Книш i Бурмило випивають.

КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!

БУРМИЛО: Сам не можеш?

КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.

Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.