Читати книгу - "Украдене щастя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Микола. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотiв конi напоїти, та якась мара вiдро урвала. Почав було стукати до жидiв, але якось нiхто не виходив, а я подумав собi: "Ей, уже й так додому близько!" Та й не достукавшися нiкого, взявся та й поїхав.
Жандарм. А давно се було?
Микола. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то вiд нас до купiнської корщми ледво пiвмилi, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймнi пiвроку їду. А тут чоловiк сам-самiсiнький у лiсi.
Жандарм. То ти сам їхав? I не тямиш, їхав ще хто за тобою?
Микола. Де там! Усi нашi геть поперед мене виїхали, та й усi їхали на Радловичi, гостинцем.
Жандарм. Ну, а в коршмi свiтилося?
Микола. Та було свiтло, але вiкна були заслоненi та й дверi замкненi. Мабуть, жиди вже спали, бо на мiй стук нiхто не обiзвався.
Жандарм (воркоче). Ну, певної
Їдять, мовчанка. Анна сидить на припiчку, силується їсти, та не може.
Ну, спасибi вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку i встає.)
Микола. За мало. Видихай здоров! (Встає також, оба сiдають на лавi.)
Анна мовчки спрятує зо столу.
Жандарм (придивляється Миколi збоку). Ба, що се у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!
Микола (змiшаний). Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене доїхали. Тiлько що я почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на мiсцi не забило.
Жандарм. Ов, то погана пригодаї
Микола. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!
Жандарм. А багато заробляєш на день?
Микола. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день. А кiлько чоловiк надвигається, намерзнеться, намучить себе i худобу i нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.
Жандарм (знов придивляється його лицю). Але тебе, брате, таки порядно тi полiна мусили заїхати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.
Микола. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то я думав, що вже менi голову на камуз розбили.
Жандарм (встає, проходиться по хатi i сiдає лiворуч вiд Миколи, а потiм глядить на нього). Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.
Микола (змiшаний). А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.
Жандарм (заглядає йому в очi). Е, та бо i спереду шрам на чолi, зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся, се не вiд полiн!
Микола (ще гiрше змiшаний). Що ти знов! До чого маю признатися? Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?
Жандарм (смiється i клепле його по плечi). Ну, ну, Микола, не бiйся! Я нинi твiй гiсть, то не потребуєш Nменi нi до чого признаватися. Але се одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не удається!
Микол а (заляканий). Але ж скари ж то мене господи!
Анна. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану шандаревi постелимо. Пiзня година,, а ви оба помученi, пора спати. Микола. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й забув про се! Я зараз, зараз! (Хапається сюди й туди по хатi, та не може потрапити на лад. Надiває шапку та й кожух.)
Анна. Ба, ти куди?
Микола. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо Михайловi отут на землi. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом накриється.
Жандарм. О, спасибiг вам. У мене е свiй плащ.
Анна. Та я би була сама за соломою пiшла. Микола. НуI Куди тобi! Я сам заразiсько принесу. (Бере шапку i виходить.)
ЯВА СЬОМА
Тi самi без Миколи.
Анна порається коло постелi.
Жандарм пiдходить до неї i бере її за плечi.
Жандарм. Анно!
Анна (ледве чутно). Чого тобi?
Жандарм. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш?
Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очi вниз i мовчить. Жандарм довго дивиться на неї.мНелюди! Поганцi! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!
Анна. Про кого се ти?
Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчикiв? Знаєш, як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi: "Ти, Михаиле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi, але бачу, що вони таки поставили на своїм.
Анна (несмiло). Так ти… не гнiваєшся на мене? Не проклинаєш мене?
Жандарм. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не винна, що у тебе не було власної волi, що тебе загукали, одурили, замучили?
Анна плаче.
Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнiшого лиха,
Анна (перелякана). Михайле!
Жандарм. Не бiйся, бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого чоловiка.
Анна (крiзь сльози). Ой, боюсь, що вiн таки вислухав тебе!
Жандарм (радiсно). Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?
Анна (з переляком вiдпихає його вiд себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смiй до мене так говорити. Я шлюбна жiнка, я чоловiка маю.
Жандарм. Е, що такий чоловiк! Нинi є, а завтра може не бути.
Анна. Як то? Що се значить? Що ти говориш?
Жандарм. Нiчого. Так собi. Але якби його не було, то ти…
Анна. Мовчи! Мовчиї Не говори! I про чоловiка мого не смiй думати нiчого злого!
Жандарм. Ет, говори собi! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя рiч.
Анна (бере його за рам'я). Михаиле,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Украдене щастя», після закриття браузера.