Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчатка у дві пари рук підіймають мене у сидяче положення. Катя сідає позаду, підтримуючи. Марина опускається поряд зі мною навколішки, заглядаючи в обличчя. А я ледве можу дихати від пекучого болю у всьому тілі. І якщо болісне виття ще якось стримати виходить, то сльози, що котяться по щоках, зупинити не можу.
− Тяжко тобі дісталося, − скорботно підтискає губи наш лікар-недоучка.
Зітхнувши, підносить до моїх губ бурштинову кульку. Мою порцію на сніданок. І коли мені не вдається розліпити губи, сама проштовхує її мені в рот.
− Їж. Мені здається, вони містять у собі щось, що зміцнює, і ще седативне, крім поживних компонентів. Тобі має стати легше.
Насилу розкусивши несмачну желеподібну штуку в роті, я змушую себе її проковтнути. І відчуваю, як ця так звана їжа провалюється у шлунок слизькою масою. І тут же Марина пхає мені до рота другу кульку.
Можливо вона і права щодо їхнього вмісту. Після двох порцій, жадібно запитих водою, і через кілька хвилин, я дійсно відчуваю, що мені поступово стає легше. Біль повністю не йде. Але відступає, причаївшись змією, що давить на свідомість, готова в будь-який момент знову вжалити.
Катя з Мариною удвох допомагають мені перебратися до стінки, щоб сісти, спираючись на неї.
– Скільки я провалялася? – питаю хрипко, обводячи поглядом своїх співкамерниць. І розумію, що нас залишилося менше, ніж я думала. – Альону забрали?
− Так, учора майже відразу після Соні, − сідає поруч Катя. Маша, що зіщулилася в куточку, тут же обережно перебирається до нас. − Ти майже добу була у відключці. Ми вже думали, що все. А потім, як прийшла до тями, ще кілька годин пролежала. Тож уже десь близько півтори доби. Ранкова годівля була давно.
Так багато часу. Може, її вже не знайти?
Ні. Я не думатиму про це. Я буду сподіватися. І боротись до кінця.
***
Прихід нових покупців завжди несподіваний. Але тепер ми хоч знаємо, що це покупці. Нас продають. Як худобу. І добре ще, як якихось домашніх улюбленців, а не як щось інше.
Мене криє розпачем. І темрявою. Гіркою такою. Злою. Ненависною.
На нас знову прийшли дивитись. Точніше, прийшов. Один. Чоловік. І я вперше спостерігаю, щоб борошнисті перед кимось настільки стелилися.
Новий покупець високий. Метра два з лишком. Не гора м'язів, але одного погляду достатньо, щоб розпізнати небезпечного хижака. В нього біла шкіра. Довге й абсолютно біле волосся, заплетене, здається, в косу. Звідси важко розглянути, чи дійсно так. Чорний одяг, що чимось викликає асоціації з військовими установами. Хоча біс їх знає, цих інопланетян, яка у них мода.
Його можна було б з натяжкою прийняти за людину альбіноса, якби не чорні очі. І я маю на увазі не райдужку та зіницю, а все очне яблуко. На додаток до цього гострі витягнуті вуха, розташовані трохи вище, ніж у людей. І лячний чорний візерунок на білосніжній шкірі шиї та вилиць. Здається, ніби його обплело павутиння з пульсівної темряви з проблисками срібла.
Нас зіщулює майже матеріальним відчуттям чужинської сили, що давить до підлоги, ламає волю. Наче бетонною плитою приклало. Моторошно.
Ні. За людину його навіть із натяжкою не можна прийняти.
Він обводить поглядом нас чотирьох. Притихлі дівчата, здається, навіть дихати бояться.
− Це все, що є? – гидливо цікавиться, по черзі розглядаючи кожну з нас.
− Все, що залишилося, високошановний рі-одо, − схиляє голову борошнистий. – Якби ми знали…
Білявий злегка веде головою у бік нашого тюремника. Кидає короткий, як спалах сталі, погляд. І борошнистий затикається, синіє. Низько опускає голову, втягуючи її у плечі. Жалюгідне видовище.
− Вибачте, високошановний. Бажаєте роздивитися товар ближче?
Високошановний нічого не відповідає, і наш тюремник сприймає це за згоду. Обертається до нас. Вказує палицею на Машу, що стиснулася майже в грудочку.
− Встань.
Схлипнувши ледве чутно, вона підводиться. І, підкоряючись жесту борошнистого, робить кілька кроків до покупця. Завмирає. Тремтячи від страху.
− Ніжна і тендітна землянка. Цілком статевозріла. Незаймана, – перераховує переваги товару сірий гад. – Слухняна, легко піддається дресурі…
– І готова обісцятися від страху, – кривить тонкі бліді губи біловолосий. − Мені не потрібна боягузлива тремтяча самка. Мені потрібна та, що сама захоче служити.
Останнє слово гострою голкою встромляється в мою свідомість.
– Але високошановний рі-одо… – скрипуче бевкає борошнистий.
А мене ніби щось зсередини штовхає.
− Візьміть мене.
Мій голос звучить так хрипко, що я сама його майже не впізнаю. І не вірю, що сказала це. Чую, як приголомшено видихає Катя. Помічаю краєм ока недовірливий погляд Марини.
Навіть борошнистий, здається, дуже здивований.
Білявий повертається до мене повільно. Або мені тільки так здається від нервів. Це як slow motion у фільмах для спецефекту. І божевільний гуркіт мого серця замість саундтреку.
Пронизливий до остраху погляд чорних очей впивається в мене сотнею розжарених голок.
– Тебе? – наче опік. Або шпаркий ляпас. − Звірятко хоче мати господаря?
– Так.
Я намагаюся вкласти в це коротке слово всю впевненість, яку вдається в собі нашкрябати. Тому що… я теж боюся його. Панічно боюся. До нудоти й темних плям перед очима. Але цього білолицього монстра бояться навіть наші тюремники. У ньому відчувається величезна сила. І вплив. Він точно зможе мені допомогти, якщо я зумію переконати.
Я не знаю, що робитиму, якщо він дійсно обере мене. Але якщо це дасть хоча б найменший шанс знайти Соню, врятувати її… я йому служитиму. Якщо немає іншого виходу, яка різниця, кому?
− Підійди. Покажися, – велить рівно. Але мені чомусь здається, що я його зацікавила. Можливо, лише своєю безрозсудною заявою.
Слухняно встаю, намагаючись рухатися хоча б не незграбно. Тіло й досі болить. І від кожного руху мене нудить. Але я все одно йду. Повільно. Крок за кроком.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Підкорись нам, Алекса Адлер», після закриття браузера.