Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Аж доки не зупиняюся перед ним.

Мій потенційний господар схиляє голову набік, вивчаючи мене. Немов у душу дивиться. Хоча… не потрібна йому моя душа.

− Вона хвора? – байдуже цікавиться у борошнистого.

− Ні, високошановний рі-одо. Вона намагалася завадити нам забрати її підопічну. Довелося покарати.

− Підопічну?

− Зовсім юну самочку, яку ми випадково забрали із Землі разом із цією особиною. Аналіз показав споріднений близький зв'язок між ними.

– Це була моя племінниця, – кажу тихо.

Погляд біловолосого обпалює холодною темрявою.

− Хіба я дозволяв тобі говорити? – відтинає крижаним тоном, а в мене волосся дибки стає.

− Вибачте, − опускаю низько голову, боячись тепер навіть зайвий вдих зробити. Боже, у що я вплутуюся?

Але... я не маю права відступати. Та й втрачати мені нічого. Чим більше минає часу, тим менше шансів знайти та врятувати Соню. Вб'є – так тому й бути. І я роблю те, що велить мені інтуїція. Використовую цей шанс на повну.

Якщо він хоче покірності та добровільного служіння… Тихо видихнувши, я плавно опускаюсь на коліна.

– Дозвольте мені сказати… мій пане, – видихаю благально.

У вухах шумить так, що я почуваюся оглушеною. І тиша, що запанувала навколо мене, здається до дрожу дзвінкою. Дихання спирає, і серце гуркотить у горлі, у вухах, викидаючи в кров тонни адреналіну.

Мені не віриться, що я це роблю. Що стою навколішки перед інопланетним мужиком, напрошуючись йому в рабині.

Білявий застигає… напевно, здивовано. А потім повільно й хижо підступає до мене.

Мого підборіддя торкаються холодні жорсткі пальці. Боляче стискають, змушуючи підняти голову. Наші погляди стрічаються. І мене ніби занурює у крижану пітьму. Голодну і спраглу.

– Розумне звірятко, – хмикає блондин… схвально. − І що ж ти хочеш сказати?

− Я готова служити вам, − видихаю, нервово глитнувши. – Добровільно, з усією шаною та покірністю. Зроблю все, що забажаєте. Тільки допоможіть мені знайти мою племінницю. Будь ласка. Благаю вас.