Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Каріна

Потягнулися нудні й одноманітні дні, дні без Марка. Як я прожила без нього цілих вісімнадцять років? Тепер вони мені здаються бляклими і безбарвними, як постер на стіні.

Дивно, він більше не асоціюється у мене з Громовим. Може тому що оригінал занадто сильно мене до нього ревнував? Тільки тому я його не знімаю, інакше б уже давно згорнула в трубочку і сховала на антресоль.

Вдень ще тримаюся, більш-менш відволікає робота і постійні питання, які треба вирішити. Все ж таки я начальство. І якщо раніше я терпіти не могла ранніх і пізніх відвідувачів, то тепер я їх просто обожнюю. Вони як можуть відтягують той час, коли я залишаюся сам на сам із собою,

Але коли вечоріє і Янніс із Менелаєм ідуть додому, мене охоплює така туга, що хочеться сісти і натурально завити. Не обов'язково на місяць, можна просто так.

Кружляю будинком, переходжу з кімнати в кімнату, сідаю на терасі і знову йду в будинок.

Тут не залишилося жодного місця, яке б не нагадувало мені про Марка. Іду на терасу, згадую, як ми тут вечеряли, танцювали і... не тільки танцювали. У кухні разом готували і... не тільки готували. У батьківській кімнаті... нічого, я не дозволила. А в моїй спальні іноді ми спали. Ну і у ванній іноді милися.

От хіба що погріб, туди ми так і не дісталися. Там нічим розтравлювати душу, але не перебиратися ж мені жити в погріб?

Минає тиждень, пішов другий, від Марка жодної звісточки. У мене на нервовому ґрунті повністю пропадає апетит. Не можу впихнути в себе ані шматочка, тільки чай п'ю порожній, навіть без цукру. Напевно тому вранці накочує нудота, і я по годині сиджу на підлозі біля унітазу.

Всерйоз подумую переїхати у ванну, щоб даремно не бігати туди-сюди. Щоправда, вдень стає краще, тільки весь час хилить на сон. Напевно, теж від недоїдання, а ще від апатії, в яку я занурююся все більше і більше. А від чого ще я постійно плачу?

Усе змінює дзвінок, що підриває вечірню тишу. На екрані світиться «Прихований номер», але я серцем відчуваю, що це він. Марк.

Пальці трусяться, і я не одразу відповідаю на дзвінок. Кілька разів ковзаю пальцем по екрану, доки не чую в слухавці знайомий голос.

— Каро! Каро! Мала, ти мене чуєш?

Сповзаю на підлогу, притискаючи до вуха телефон.

— Так, Марку... — шепочу, ковтаючи клубок, що підступив до горла.

— Кохана, я тебе не чую, — його голос звучить глухо, з динаміка свистить вітер. Уявляю, як Марк прикриває мікрофон рукою і голосно схлипую.

— Мала, ти що, плачеш? — тривожно запитує трубка, і я реву в голос.

— Марк! Ти подзвонив! А я думала, ти мене покинув!

— Що ти, Каро, що ти вигадала, крихітко, — Марк переходить на гарячий шепіт. — Я ж тебе кохаю.

— Ти так довго не дзвонив, — обіймаю телефон, немов він живий.

— Увімкни камеру, — хрипко просить Марк, і я вмикаю.

Бачу його обличчя на екрані й плачу ще сильніше. Він на вулиці, там темно, вітер куйовдить його густе волосся.

— Мені без тебе так погано, так погано... — шепочу йому і гладжу обідок екрана. — Я без тебе нічого не хочу. Я їсти не можу...

Про те, що мені через це нудить, вирішую не говорити. Марку і так погано, це видно з його розгубленого обличчя.

— Не можна так, маленька, — він явно засмучений, — ти маєш себе берегти. Каро, тут ось що... — він прокашлюється. — Пам'ятаєш, дядько цей, Андронік, казав, що мені треба перевірити хребет?

— Пам'ятаю, — киваю, все ще хлюпаючи носом.

— Він мав рацію. Моя стара травма дала про себе знати, від удару в ньому з'явилися тріщини, може бути пошкоджений спинний мозок.

— І що тепер робити? — все звучить так моторошно, що я відразу перестаю плакати.

— Батько домовився з клінікою в Ізраїлі, я зараз вилітаю туди. Телефоную тобі з аеропорту. Якраз поки тут стане спокійніше, наша служба безпеки працює. Якщо зможу, зателефоную з клініки. Або напишу.

— Отже, нічого не змінилося? — витираю щоки й ніс ліктем.

— А що має змінитися? — дивується Марк.

— Ти міг передумати...

— Нічого не змінилося, мала. І я не передумав. Повернуся з Ізраїлю, і ми одружимося. Тільки, Каро, — він мнеться, потім договорює, — у тебе все нормально?

— Та начебто, — знизую плечима. — А що?

— Я про те, що ми не оберігалися. У тебе немає затримки?

Я гарячково згадую, коли в мене минулого місяця були місячні і, звісно, не пам'ятаю.

— Ні, — кажу про всяк випадок.

— А ти тест не робила?

— Не робила. Зробити?

— Я просто хочу знати, що з тобою все гаразд. І якщо що... ти знай, я в будь-якому разі буду радий, зрозуміла? Яким би не був результат.

— Так, Марку, я зрозуміла, — знову сльози течуть струмочками, але я їх не витираю. — Зачекай, ти скажи, батьки тебе впізнали?