Читати книгу - "Кременецький звір"

— Що? Ви забуваєтесь...

— А по-моєму, це ви забули про закони людські й Божі, отче! — глухим голосом проказав ліценціат.

— Чи ви збожеволіли, Голото? — ошелешено проказав василіянин.

— Я можу запитати це й вас, — спокійно проказав Голота, дивлячись на висохле обличчя настоятеля так, наче намагався угледіти на ньому якісь ознаки божевілля. — Увесь час ви покривали вбивцю, святий отче. Увесь час ви давали поживу хворій істоті, що вбивала людей, як свиней, показували йому дорогу до жертв. Підземну дорогу зі святої обителі.

Сивий настоятель мовчав, судомно вчепившись за бильця свого крісла. Його зморшки, здавалося, ще глибше врізалися в шкіру, очі розкрилися, стиснені губи побіліли. Він хапав ротом повітря.

— Ти не розумієш, — зненацька прошепотів він. — То були необхідні жертви. І я змирився, бо саме такою була дорога до знахідки. Вона б осяяла все місто святою благодаттю. Завдяки їй люди б вийшли з тіні нинішнього убозтва та забобон, що століттями тримають їх, наче диявольські пазурі. Всі ці відьми, вовкулаки, лісовики й мавки, в яких вірять ці темні дурні люди. Я б приніс їм спасіння, я б приніс їм світло. Боже світло.

— Яке світло, отче Бернарде? Про що ви? — Голота з опаскою дивився на старого василіянина, а той, вирячивши очі, повернув голову до вікна.

«Дід явно здурів на старості років. Зараз почне пророкувати й розповідати про Апокаліпсис і Божий суд з піною на губах», — про всяк випадок Голота трохи відійшов від ченця.

— Бо тут свята земля, — мовив настоятель. — Саме тут, у підземеллях старого Кременця, заховали мощі святого апостола Матфея.

— Кого? — Голота аж відкрив рота від здивування.

— Апостола Матфея, Христового учня, того, що дав нам перше Євангеліє, — повторив отець Бернард. — Увесь час місце його поховання вважалося втраченим. Хтось казав, що апостола заховали в Ефіопії, де він прийняв смерть мученика, хтось твердив про Малу Азію, але реальність зовсім інша. Апостола поховали в Індії, а кілька століть тому його мощі таємно вивезли звідти францисканські монахи. Одними з найвпливовіших покровителів францисканського ордену були міланські герцоги Сфорца, тож коли королевою Польщі стала Бона Сфорца, францисканці приїхали сюди й заховали мощі тут, у старовинних печерах під містом.

— Але навіщо?

— Щоб навернути місцевий люд до лона католицької церкви. Я знайшов лист Бони, в якому вона говорить про реліквії. Реліквії, що мають приєднати до Святійшого престолу величезну територію, населену схизматами-православними. Вона не писала, що то за реліквії, і лише пізніше я зрозумів... Папа мав отримати нові землі на сході, і Кременець обрали за центр католицького Сходу. Реліквії от-от мали оприлюднити, але...

— Але?

— У печері, де вони були сховані, стався обвал. Мощі засипало землею. І це була катастрофа. Від горя через втрату такої реліквії, що мала б прославити її у віках, королева місяць не вставала з ліжка. Врешті повернулася до Неаполя і там померла. Францисканці ж кілька століть намагалися знайти мощі, але марно. Мені було вісімнадцять, коли я почув цю історію від сторічного францисканця, що зберігав цю таємницю. Я заприсягнувся їх відшукати. Рік за роком я дізнавався про підземелля Кременця, знав кожен закуток, кожен поворот, але не міг знайти... І лише він мені розказав... і мав показати...

— Ваші пальці, — перервав настоятеля Голота, дивлячись у вікно. — Я звернув на них увагу, щойно вперше переступив поріг вашого будиночка. Мені було дивно, де це ви так до крові збиваєте руки. То ж ви каменя постійно підіймали, так? А ще ви страждали від того, що стали співучасником убивств. І навіть вирішили розповісти всім про них. Розповісти, нічого не розповідаючи. Звеліли написати картину. Муки святого Еразма, — показав Голота на картину. — Вгадав?

— Так.

— У Болоньї, де я навчався, копії Боутса з образом мук святого Еразма висіли всюди. Це все через те, що мощі святого були поховані в одній з тамтешніх церков. Я не відразу помітив, що ваша картина відрізняється. Хоча щось дивне в ній мені відразу впало в око, от тільки я не зрозумів, що саме. Та під час останнього до вас візиту мене наче по лобі ляснуло — я нарешті збагнув. Один з катів на картині чомусь чернець, інший же також відрізняється від оригіналу — він високий, в обладунках, а головне — на ногах у нього шпори. Лицарські шпори, — повторив Голота.

— Усе правильно.

— Чому ви замовили таку картину? Так ви сповідалися? Вам справді не давало спати сумління?

— Мені не давало спати сумління, — повторив одними губами чернець. — І хоч так я міг сказати правду.

— Це самообман, отче. Ви такий же вбивця, як і він. Хоч і прикривалися своєю нездійсненною мрією.

Отець Бернард дивився помертвілими очима на картину й лише ледь помітно кивнув.

— Я завжди це знав. Та це була ціна за знання, і я її платив.

— Але що він знав? Що змусило вас іти за ним?

— Бо він дав мені надію... Маленький нікчемний шанс... Він змалку любить книги. Ту старовинну інкунабулу знайшов в Італії, в якомусь Богом забутому монастирі. Там була історія писаря Бони Сфорци, який розповідав, де саме кременецьких підземеллях сховали раку з мощами апостола... Міхаель показав мені частину розповіді, яку переклав з італійської, і я втратив сон. Ви колись опинялися за крок до мрії, Голото? До якої марно йшли все своє життя... Я не міг не збожеволіти. Кожну хвилину, кожну мить я чекав, коли ж він покаже мені все... Та він так і не показав. Так і не показав... — сумно повторив настоятель. — Голото, будьте ласкаві, принесіть мені води. Кухоль там, біля колодязя... Тільки обережно, стежка вся замерзла й слизька.

Голота рвучко відчинив двері і вийшов у морозний вечір, залишивши старого. Він крутнув корба криниці і, дивлячись невидющими очима в небо, намагався зрозуміти історію отця настоятеля. Він зачерпнув води і пішов до будинку.

— Ось ваша вода, отче...

Старий Бернард лежав на своєму вбогому ліжку й усміхався мертвими губами. До грудей він притискав порожню пляшечку. Голота повільно випив кухоль крижаної води, не відриваючи погляду від василіянина, а тоді підійшов і тремтячою